Микола Несенюк: Щастя без них

Мені у житті кілька разів дуже пощастило. Саме таким щасливим випадком, а може і не випадком, було те, що у вісімнадцять років мене призвали на військову службу не у «баєвую часть», а у «шестідєсятую атдєльную дарожна-страітельную брігаду», яка будувала тоді нинішню трасу «Київ-Чоп» у Закарпатті. Щастя полягало в тому, що тяжка праця на свіжому повітрі у дощ та сніг, мороз та спеку якось не заохочувала «старослужащіх» особливо знущатися над «молодими». Звісно, різниця між «старікамі» та «салабонами» була серед нас відчутна, але до проявів насильства якось не доходило. Тому я з великим подивом слухав розповіді знайомих про жахи «дєдавщіни», які їм довелося пережити у «савєцкай армії». Про те, як вони самі поводились, ставши за півтора роки служби «дєдамі», ті мої знайомі чомусь не розповідали.

5 Травня, 13:00

1 хв. читання

Та я не про те. Я про те, що збагнув лише тепер, коли минуло майже півстоліття. Тільки зараз я здогадався якою була справжня причина моєї комфортної служби. Роздивляючись старе пожовкле фото нашого «прізива» і згадуючи імена і прізвища хлопців, з якими провів два роки служби, я побачив, що серед нас не було жодного к@ц@па! І справді – до нас приходило поповнення із Ташкента, Тбілісі, Баку, Кишинева, Єревана, Києва, Львова, Тернополя і Рівного. І все! Ми всі знали хто із нас звідки!

Чому так було? Чому до нашої бригади не призивали к@ц@пів? Не знаю, можливо їх берегли для «боєвих частєй», а потенційних націоналістів відправляли будувати дороги? Так чи інакше, але мені тоді пощастило. І тепер я вже точно знаю у чому саме!