Із багатьма з них я познайомився ще у дев’яності. Ще тоді мені, провінціалу з обласного центру, здавалося дивним що розумні та кваліфіковані люди, яким незалежність України дала можливість самореалізуватися, ставляться до всього українського якось зверхньо. Мовляв, все це добре, але не для мене. Точніше, «нє для мєня». Вони продовжували говорити російською, звіряти всі свої думки «с Масквой» і з радістю йшли у «русскаязичниє» проєкти, які саме тоді почали виникати один за одним. Україна для них була ніби «понарошку» у вигляді смішної надбудови над ними – настаящімі кієвлянамі.
Остаточно переїхавши до столиці я з багатьма із них подружився. Намагався не зважати на їхню відданість російським кіно та музиці, літературі та журналістиці. Поблажливо ставився до того, що вони були проти перейменувань київських вулиць та знесення пам’ятників. Розумів, що вони залишились у своєму дитинстві, у сімдесятих-вісімдесятих, коли Київ був суцільно «русскаязичним». Зате у київських магазинах тоді було ще багато того, про що у моєму рідному Рівному вже давно забули. Вони сприймали це як належне, як те, що має у них бути за правом народження, лише тому що вони «кієвлянє». Живучи у новій реальності вони продовжували бути хлопчиками та дівчатками з вісімдесятих.
Аж раптом настало 24 лютого 2022-го. І тоді практично всі «кієвлянє» вмить люто зненавиділи агресорів, називаючи їх останніми словами та бажаючи їм смерті. Чимало «кієвлян» взяли тоді до рук зброю і стали на захист рідного міста. Але практично всі вони і досі залишаються принципово «рускаязичнимі». Не дійшло до них, що саме цим своїм «русскаязичієм» і несприйняттям всього українського окрім гривні, вони і привели до нас війну. Так, саме вони, а не якісь міфічні «ворожі агенти». Все просто – вам не подобається проспект Степана Бандери, ви принципово називаєте Велику Васильківську «Красноармєйской», зриваєте таблички «вулиця Джона Маккейна» і вішаєте назад таблички «вулиця Івана Кудрі»? Ви шануєте Віктора Цоя і валом валите на концерти російських артистів? Вас дратує українізація? Так ми йдемо до вас на допомогу! Саме так могли думати агресори, які читали ваші дописи, знали про ваші переконання, розуміли ваші смаки! Ось вони і несли вам ваш «русскій мір», на який зазіхнули «укрАінци, панаєхавшиє с Тєрнопаля».
Можете ображатися, але я цілком серйозно вважаю, що коли би згадані «кієвлянє» спокійно українізувалися ще в дев’яності і не верещали би тридцять років в захваті від усього московського, не було би і натяку на нинішню війну. Ворогу просто не було би кого «асвабаждать ат бєндеравцев». Отак!
Який висновок? Дуже простий. Наша перемога стане повною і остаточною не тоді коли наші воїни виженуть всіх ворогів з України, а тоді, коли «кієвлянє» врешті стануть українцями. Якими вони, власне, завжди і були, лише чомусь соромилися в цьому зізнатися. Дехто і досі соромиться. До наступної війни?
