Далі пішла звична для тих стародавніх вже часів історія. Викликати майстра з ремонту телевізорів додому за тим талоном було не можна. Точніше можна, але за чергою, яка могла тривати роками. Довелося везти телевізор на Московську. Там ми побачили стіни, до стелі заставлені несправними телевізорами. Вони були всюди – тож пробиратися слід було поміж тих телевізійних пірамід. Причому обережно – щоб бува не впав який на голову. Телевізор у нас взяли, давши навзамін квитанцію. Сказали прийти за два тижні. Коли цей час минув ми прийшли знову. Телевізор стояв на тому ж місці трохи запорошений у тих місцях де його не притискали такі самі зламані телеприймачі. Підозру що до нашого телевізора ніхто за два тижні не доторкався нам радісно підтвердили, пояснивши що захворів майстер. Ще за два тижні його ще не було, а за місяць згаданий умілець врешті одужав. Після чого сказав, що відремонтувати наш телевізор не можна, бо це нова модель і у них ще нема до неї деталей.
Допоміг сусід дядя Володя. За три рублі він привіз наш зламаний телевізор на своєму «москвичу» назад до пивзаводу, де ми тоді жили. Ще за три рублі він у тому телевізорі поколупався і екран знову засвітився. Закушуючи чарку самогону, яким його пригостила моя вдячна мама, дядя Володя досить докладно пояснив нам суть гарантійного ремонту. Коли коротко, то пояснення звелося до поради: «Соні нада пакупать, а нє елєктрон!». Що таке це «соні» я тоді не здогадувався. Зрозумів лише згодом, коли до батьків мого приятеля приїхала родичка із Канади і привезла у подарунок портативний японський телевізор. Без жодної гарантії…
Взагалі-то я хотів написати про гарантії безпеки для України від країн НАТО. А вийшло ось таке…
