Є у мене приятель, з яким ми знайомі ще зі старих часів комуністичного поневолення. Він був тоді простим робітником не афішуючи своєї належності до однієї із протестантських церков, але й не приховуючи цього. Коли ж почалася «пєрєстройка» він кинув роботу і почав займатися добрими справами – роздавати бідним, яких у нас виявилося чимало, допомогу від закордонних братів у Христі. Робив він це щиро і сумлінно – жодних сумнівів у тому, що допомога потрапить через нього «не туди» не було і немає.
Але щось мені у цьому всьому не подобалось. Щось було не так. Згодом я зрозумів у чому справа – робота для згаданого благодійника і його колег можлива у нас лише тоді, коли будуть бідні і знедолені. Бо коли всі усім забезпечені для благодійників місця немає. Тож, як це не дивно, благодійники самі найперші зацікавлені у тому, щоб комусь у нас було настільки погано, що їм знадобляться вживані речі з-за кордону. Інакше ніяк.
З того часу, як я це збагнув, пройшло понад тридцять років. Ми вже не так часто зустрічаємось із тим приятелем. А коли зустрічаємось, він розповідає про нові і нові адреси куди він доставляє допомогу від єдиновірців за кордоном. З одного боку я його за це шаную і поважаю. З іншого – мрію щоб він і такі як він колись таки залишились у нас без роботи. Щоб ми самі собі давали раду і не потребували допомоги іноземних благодійників. Мріяти не заборонено, чи не так?
