Це було років п’ятнадцять тому в словацькому селі Стара Лєсня неподалік від Попрада. Власник сільської корчми, де ми зупинились пообідати, дуже довго намагався зрозуміти звідки ми. Що було непросто бо замовлення ми робили англійською, а між собою говорили по-нашому. Врешті ми зрозуміли, що поки не зізнаємося, полєвку та кнедлі нам не принесуть.
Дізнавшись що ми з України, згаданий власник увімкнув на всю гучність Вєрку Сєрдючку і запропонував принести місцевої горілки. Запропонував звісно ж не українською, а ворожою мовою. Після чого пояснив, що вчив її у школі і дуже цим задоволений. Тепер там у школах ту мову не вчать, тож він сам навчає їй своїх дітей. Бо це знадобиться їм для обслуговування щедрих туристів (корчма стояла на дорозі до лижного курорту Штрбске Плесо). Саме з гостями звідти, де говорять тою самою мовою, сільський ресторатор пов’язував своє майбутнє благополуччя. І ми з ним погодились – ціна наїдків у цій корчмі не відповідала їхній якості, тож споживати їх за такі гроші можна було хіба що під горілку. Тому розраховувати на балуваних клієнтів з Австрії чи Німеччини не доводилось.
Тож я зовсім не здивувався результатам виборів у Словаччині. Вони дуже хочуть щоб війна швидше закінчилась і до них знову поїхали оті щедрі туристи, яких нині там немає. Про те, що ці туристи можуть приїхати на танках як 1968 року, вони чомусь не думають. Сподіваються, напевно, що ми не пустимо.
