У мене сьогодні іменини! День мого святого покровителя. На два тижні раніше ніж зазвичай. Тому що тепер я святкую християнські празники разом із усім світом. За нормальним календарем! Усвідомлюючи цей факт, я водночас дивуюся – невже слід було прожити життя, аби дійти до простого як генератор і цілком логічного рішення?
А як? Святкувати Миколая 6 грудня самому, виглядаючи диваком перед рідними? Намагатися переконати людей довкіл відмовитися від абсурдності «церковного календаря»? Люди ж бо пошлються на церкву, яка хоч і українська, а свята відзначала разом із ворогом.
Щоправда, тоді ми ще не знали, що це ворог. Ну не те щоб не знали, але не уявляли його звірячої подоби. Тепер уявляємо. Тому рішення перейти на святкування за людським календарем виглядає нині так просто і зрозуміло.
Звісно, світ сьогодні не перевернеться – чимало українців святкуватимуть Миколая за старим московським календарем. Робитимуть це там, куди ще не долетіли ворожі ракети, хоча долетіти вони можуть, як ми тепер точно знаємо, куди завгодно.
Хтось взагалі зробить це двічі за обома календарями. І цим виявить нашу неповторну українську ідентичність. Бо ж ми такі – сьогодні одні, а завтра інші. Про всяк випадок.
Особисто для себе я вже все вирішив. І нічого, що напівзабуті спогади дитячого колядування не збігатимутьтся тепер із новим календарем. Що зробиш – малі ми були і мало що знали.
Ми не лише колядували сьомого січня, а ще й ходили перед тим на комуністичні ялинки із московським «дідом морозом», а ще вступали у піонери та жовтенята, урочисто даючи обіцянку «жити, вчитися і боротися як заповідав великий Лєнін…». Щоправда, боротися «по-лєнінськи» нас так і не навчили…
Сьогодні я раніше ніж у минулі роки чекатиму подарунка від святого Миколая. Нехай він береже нас усіх у цей страшний час! Нехай подарує нам перемогу! Звісно, що символічно, бо перемогти ми можемо лише самі. І ворогів, і самих себе.
Піду подивлюся, що там у мене під ліжком…
Микола НЕСЕНЮК.
