Сьогодні минає двадцять років як пішов із життя Валерій Лобановський. Упевнений, що нікому не треба нагадувати, хто він такий. Тому що він – Лобановський! Він – унікальна і невід’ємна частина нашої історії, яка залишиться у цій історії завжди, скільки разів би не змінювалася влада і яких би нових кумирів ми не возносили на п’єдестали, скидаючи інших.
За двадцять років по тому, як сотні тисяч киян провели Лобановського в останню путь, ні у кого і ніколи не виникло бажання переглянути його роль в нашій історії, якимось чином применшити його заслуги чи ще щось подібне.
Тому що ця людина є прикладом єднання абсолютно всіх українців. Прикладом унікальним – немає більше в нашій історії особистості, яка так само сприймалася б усіма без винятку і викликала загальну повагу всіх поколінь українців.
Про це я писав щораз коли випадала нагода згадати великого тренера, з яким я колись мав честь бути знайомим, а тепер приїжджаю на проспект його імені в гості до сина, який живе навпроти того дому, в який влучив уламок російської ракети у перші дні війни.
Тепер я маю спокусу подумати над тим, як би сприйняв Валерій Лобановський нинішні події, якби був живий? Як зустрів би війну, яку його покоління не могло собі уявити навіть у страшному сні? Чому не подумати, адже сьогодні Лобановському було би всього лише 83 роки?
Але я не став про це думати, не почав нічого собі уявляти, не забажав виявляти жодної фантазії. Тому що Лобановському це не потрібно. Бо він вже остаточно відбувся таким, яким він був, і ще більше таким, яким ми всі хочемо його пам’ятати. Твердим, упевненим, непереможним. Щоб свої шанували і вороги боялися!
Микола НЕСЕНЮК.
