Колись це бачили всі! Навіть ті, хто абсолютно далекі від спорту, хоч раз спостерігали за церемонією нагородження атлетів – троє призерів піднімаються на п’єдестал, посередині, на найвищій сходинці – переможець, праворуч від нього другий призер, ліворуч – третій. Поважні особи вішають їм на шиї відповідного кольору медалі і тиснуть руки, після чого на честь трійки призерів піднімаються національні прапори та звучить гімн, перепрошую, славень країни, яку представляє чемпіон. Так було заведено понад сотню років тому і здавалося, що назавжди. Виявилося, що це вже не так.
Принаймні на чемпіонаті світу з атлетики, яку ми досі з подачі агресорів чомусь називаємо “легкою”, що завершився вчора у Будапешті, жодних церемоній не було. Після фінішу медалі чемпіонам і призерам вішали на шиї чергові адміністратори, роблячи це буквально на ходу. Жодних тобі п’єдесталів, жодних піднять прапорів і виконань національних славнів. Спортсмени швиденько фотографуються прямо на біговіі доріжці, загорнувшись у прапори і за мить звільняють територію. Ось і вся церемонія.
Одразу зазначу, що з величезною повагою ставлюсь до міжнародної атлетичної федерації, яка без зайвих слів вигнала к@ц@пів зі своїх турнірів ще до 2022 року і тепер на атлетичних турнірах ними не смердить. Хіба що хтось влізе під чужим прапором. Саме тому спробую зрозуміти організаторів атлетичного чемпіонату, впродовж якого чемпіони визначаються щочверть години. Раніше доводилось кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин призупиняти змагання аби нагородити чергових призерів, піднімаючи глядачів з місць для прослуховування славнів, які тоді ще були гімнами. Очевидно, що це було незручно тим учасникам змаганнь, які мали перечекати чергове нагородження замісь здійснити стрибок, метнути снаряд, стартувати у забігу. Ще більш незручно було організаторам телетрансляцій, які ризикували втратити частину глядачів і одночасно споживачів реклами. Погодьтесь, що прослуховування тричі за годину гімну Кенії чи іншої країни аж ніяк не надає телевидовищу динамізму. І це у дві вечірні години коли по іншим каналам показують футбол та інші змагання, які заздалегідь є більш видовищними за метання списа чи забігу на десять кілометрів.
Звісно, хотілося в останній день чемпіонату світу побачити нашу першу і єдину чемпіонку на верхній сходинці, почути як гримить над Будапештом український славень. Прикро, що цього всього не було. Тішить лише те, що тим же кенійцям, у яких чемпіонів було більше аніж у нас, було прикро ще більше!
