Сорок років тому я вчителював у поліському селі, знімаючи житло у місцевих. Тож аби побачити урочисту церемонію відкриття зимових Олімпійських Ігор 1984 року в Сараєві мені довелося досить довго вмовляти хазяйку аби вона пожертвувала заради мене кінофільмом «по Білорусії». Саме так поліщуки тоді називали щоденні вечірні програми із сусідньої республіки, які їхні чорно-білі телевізори приймали краще за програми українського телебачення. Врешті власники оселі і телевізора погодились з моїм аргументом про те, що «кіно по Білорусії» показують щодня, а Олімпійські Ігри, про існування яких вони досі і не здогадувалися, бувають лише раз на чотири роки.
У ті давні часи я й мріяти не міг про те щоб побувати на спортивних змаганнях за кордоном. Коли б мені тоді сказали, що я колись потраплю на стадіон, де взимку 1984-го урочисто запалювали «олімпійський вогонь», я би не повірив!
Але це сталося. Влітку 2007 року я опинився на тому самому стадіоні в Сараєві. Арена виглядала занедбаною – сколочені нашвидкоруч понад двадцять років тому коментаторські кабіни виглядали як собачі буди, крізь бетон проростала трава, а за протилежною східною трибуною було видно ряди відносно свіжих могил, які нагадували про війну. Ту саму, яку принесли до Боснії сербські «брати», у якій загинули багато тисяч людей, і після якої там стало якось не до міжнародних спортивних свят. Пригадую, як вразили мене тоді стіни будинків Сараєва посічені кулями. І хоч формально війна там закінчилась понад десять років тому, все довкіл про цю війну нагадувало. Та й сама Боснія і Герцеговина мала тоді чи не половину території, захопленої ворогом. Коли б мені тоді сказали, що у нас теж буде війна, що на нас, подібно до боснійців, нападуть православні «брати», що у центрі Києва буде видно руйнування від ракетних обстрілів, я би не повірив!
На київському «Олімпійському» стадіоні вже давно не грають у футбол. Крізь купки пилюки по непідметених кутках вже потроху проросла трава. Майже як на «Олімпійському» у Сараєві…
