Ще зовсім недавно мене дратували звуки за вікном. Увечері – голоси нетверезих перехожих із застосуванням ненормативної лексики, що часом переростали у багатосерійну виставу із виясненням стосунків, викликом поліції, гупанням у двері і таке інше. Зранку – звуки сигналізації, встановленої на тридцятирічні «жигулі», яка чи не щодня спрацьовувала десь о п’ятій ранку. Прокинувшись, слід було чекати, поки власних тої дуже цінної розвалюхи теж прокинеться та вимкне ту сигналізацію.
Після шостої до справи бралися власники дизельних мікроавтобусів, які довго заводили, а потім розігрівали двигуни, що вже відбігали двадцять років дорогами Німеччини і заводитись не бажали. Ясно, що завдяки цьому я завжди прокидався рано, що давало мені можливість зекономити купу часу, який би я втратив, аби мене не будили власники тих самих автомобілів.
Тепер під моїми вікнами тихо. Тихо так, що чути найменший шурхіт, спричинений сусідським котом. Тож прокидаюсь я тепер від тої самої ранкової тиші, якої тут не було вже кілька десятків років.
Або мене будить сирена повітряної тривоги, яка теж бадьорості не додає. На відміну від колишніх джерел ранкового шуму, тривога не має хоч якого розкладу і може збудити хоч посеред ночі, хоч звечора, хоч зранку. Залишається лише радіти, що відбій тривоги приходить раніше, ніж буде чути вибухи, що останнім часом трапляється не завжди.
Аж раптом учора я почув зранку не повітряну тривогу, а мелодію автомобільної сигналізації. Чи то повернувся власних тих «жигулів», чи хтось інший боїться, аби його таратайку не поцупили, але сигналізація була справжня, така як треба.
І цього разу вона мене зовсім не дратувала як колись. Навпаки – я був готовий чути її по десять разів за день чи вночі, аби лише не було тої повітряної тривоги. Подумав, що, може, наші бережливі автовласники розженуть врешті своїми сигналізаціями ворожу навалу чи хоча би сприятимуть цьому?
На жаль, так не буде. Тому ще довго доведеться нам прокидатися під завивання сирени.
Микола НЕСЕНЮК.
