Ми вже якось забули, як у перші тижні ворожих обстрілів, почувши сигнал тривоги, масово йшли до сирих підвалів, які чомусь називалися укриттями, несли туди малих дітей, вели стареньких дідусів та бабусь. Тепер не те – сирена тривоги практично не припиняє життя. На базарах і в магазинах продовжують торгувати, транспорт, за винятком столичних тролейбусів, ходить як і ходив, діти граються на майданчиках, відпочивальники засмагають на пляжах… Чому так? Невже усі вони такі безстрашні? Думаю, що ні. Просто це наші люди, яких досвід нашого життя навчив не реагувати на дії влади. Уявіть собі, що всі раптом підуть в укриття щойно загуде сирена. Що тоді буде? Найперше, виявиться, що тих укриттів на всіх не вистачить. Плюс багато що із того, що працює, зупинити просто неможливо, тож люди біля життєво необхідних споруд все одно будуть. Коротше, дурниця це все! Як прилетить, то прилетить – працюємо далі!
І так у нас не тому, що війна. Тому що всі наші закони і постанови є точно такими, як та тривога – їх неможливо виконати. Бо коли виконувати всі закони та постанови, тоді просто не виживеш! Якщо не виконувати – теж. Тому що завжди знайдеться закон чи постанова, про яку ти не знав і завжди порушував. Ми вже який десяток років живемо окремо від держави, намагаючись її не зачіпати і влаштовуючись хто як може. Ну невже за майже три роки не можна було щось придумати з тими тривогами, аби вони, в разі коли «всі в укриття», не паралізовували б життя мільйонів? Звісно, що можна було. А навіщо? До чого владі той додатковий клопіт? Коли що – можна сказати, що самі винуваті, ми ж попередили!
Колись у юності мені довелося певний час попрацювати на заводі, де ремонтували військові автомобілі. Якість тих автомобілів і того ремонту, які я бачив на власні очі, не давали повірити, що в армії все добре. Бо якщо не можуть дати ради з вантажівками, які ламаються ледь від’їхавши від воріт заводу, де їх щойно відремонтували, то що казати про танки, ракети та все інше? Скажете, що то була колишня комуністична армія, що у нас тепер не таке. Чи може не скажете? Чи може ви справді, зачувши сирену тривоги, все кидаєте і стрімголов біжите в укриття? Отож. Тому коли я чую оту сирену, то думаю про те, що наша влада є такою ж самою – гучною і неефективною. І довіряти їй варто як тій сирені, тобто брати до уваги і продовжувати робити своє. Інакше не вижити…
