Перш ніж продовжувати, нагадаю, що Шустер десантувався в Україну з Москви влітку 2004 року на телеканал Віктора Пінчука, де за чотири роки до того так само десантувався сумнозвісний Дмітрій Кисельов.
Пригадую, що мою статтю з приводу прибуття Шустера редактор київської газети, до якої я тоді дописував, надрукувати відмовився. Напевно, цей Шустер комусь дуже потрібен, подумав я тоді, але не надав цьому значення.
Що сталося потім – всі добре знають. Шустер поступово поставив українське телебачення на московські рейки, чого публіка якось не помітила.
Те ж саме було і з політиками, яким головне було потрапити на популярний ефір. А те, що той ефір професійно закручують не туди, нікого не цікавило. І це не дивно – про війну тоді ніхто й гадки не мав…
Чи усе закінчилося – ми всі вже знаємо. Заворожені Шустером керівники держави-агресора прийняли атмосферу в його студії за атмосферу в Україні.
Чому ні? Коли у студії народ і політики розколоті аж до мордобою, значить, і за межами студії все те ж саме!
Отака була створена Шустером ілюзія, яка тепер виливається у страшну війну. Сам же Шустер, який, як на мене, є одним із співавторів цього кошмару, зник кудись разом із частиною своїх спікерів.
Хотілося би, щоб назавжди…
Микола НЕСЕНЮК.
