Однією із незворотних змін, що сталися з Україною 24 лютого цього року, стало зникнення із публічного простору Савелія Шустера. Ще за кілька днів до війни саме він, як виглядало, крутив медійне колесо української історії, саме по його студії чимало українців і не українців оцінювали стан нашого суспільства. І тут таке…
Перш ніж продовжувати, нагадаю, що Шустер десантувався в Україну з Москви влітку 2004 року на телеканал Віктора Пінчука, де за чотири роки до того так само десантувався сумнозвісний Дмітрій Кисельов.
Пригадую, що мою статтю з приводу прибуття Шустера редактор київської газети, до якої я тоді дописував, надрукувати відмовився. Напевно, цей Шустер комусь дуже потрібен, подумав я тоді, але не надав цьому значення.
Що сталося потім - всі добре знають. Шустер поступово поставив українське телебачення на московські рейки, чого публіка якось не помітила.
Те ж саме було і з політиками, яким головне було потрапити на популярний ефір. А те, що той ефір професійно закручують не туди, нікого не цікавило. І це не дивно – про війну тоді ніхто й гадки не мав…
Чи усе закінчилося - ми всі вже знаємо. Заворожені Шустером керівники держави-агресора прийняли атмосферу в його студії за атмосферу в Україні.
Чому ні? Коли у студії народ і політики розколоті аж до мордобою, значить, і за межами студії все те ж саме!
Отака була створена Шустером ілюзія, яка тепер виливається у страшну війну. Сам же Шустер, який, як на мене, є одним із співавторів цього кошмару, зник кудись разом із частиною своїх спікерів.
Хотілося би, щоб назавжди…
Микола НЕСЕНЮК.
