Скільки себе пам’ятаю, завжди неймовірно переживав програші нашої збірної. Не всі, а лише ті, після яких наші втрачали нагоду поборотися за титул чемпіона світу чи Європи. Вперше це сталося влітку 1964-го, коли наші, а нашими тоді була збірна СРСР, програли іспанцям у фінальному матчі Кубка Європи. Тоді мені здавалося, що до наступного шансу, який буде за два роки, мине ціла вічність! Бо тоді день для мене тягнувся як нині рік! Після цього раз на два роки кожну нашу поразку я переживаю так само. І немає значення, на якій стадії турніру наші програли, хоч у відбірному турнірі, хоч у фінальному матчі, що траплялося в моєму житті після 1964-го лише двічі.
Чому я так переживаю? Тому що мрію, щоб наші футболісти стали врешті чемпіонами світу або хоча б Європи. Чому ні? Змогли ж це зробити свого часу скромні данці та не менш скромні греки! Треба лише прагнути перемоги. Справжньої, великої, чемпіонської!
Минали роки та десятиліття. Нові футбольні турніри наставали набагато швидше, ніж у дитинстві та юності. А наші все програвали і програвали… Паралельно з цим я з жалем спостерігав, як рік за роком амбіції наших футболістів, а за ними і уболівальників, ставали все більш дрібними, якимись копійчаними – у нас почали дико радіти самому факту потрапляння у фінальний турнір світової чи європейських першості, а сам виступ на ньому проголошувався супердосягненням. Коли ж вдавалося вийти із групи, а це було в історії незалежного українського футболу лише двічі, це вважалося ледь не подвигом!
Мене це завжди дивувало. Чому італійці прагнуть стати чемпіонами, а ми ні? Чим ми гірші за них, чи за іспанців, французів, німців та інших? Вважаю, що нічим. Нас просто так намагалися виховати – пройшли до чвертьфіналу і радійте! Хто ви такі, щоб боротися за титул чемпіона? І більшість із нас з цим погоджувалася, мов ті цуценята, яких не пускають до миски, з якої їдять великі собаки.
І причини наших постійних футбольних невдач полягали, як на мене, не в тому, що ми не вміємо грати у футбол, а в тому, що ми боїмося навіть подумати над тим, щоб перемогти всіх і стати чемпіонами!
Ми знову програли – українські футболісти не поїдуть на фінальний турнір Кубка світу, зазнавши поразки від Уельсу. Я знову розчарований – ще два роки життя минули дарма! Я ще довго це переживатиму – знаю за досвідом!
Але є сподівання на зміни – нині Україна бореться за перемогу у війні над жорстоким і безжальним агресором, який прагне нас фізично знищити лише за те, що ми українці. У цій боротьбі неможливо «дійти до чвертьфіналу» - результатом може бути або наша поразка, або наша перемога. Перемога повна і беззаперечна! І те, що ми вперто йдемо до цієї перемоги через смерть та розруху, не дослухаючись до балачок зарубіжних боягузів, дає надію на те, що здобувши її, ми станемо народом-переможцем!
Ми зробимо те, на що не здатні ані німці, ані французи, ані італійці, ані всі інші народи, які панічно бояться ворога, з яким ми воюємо і якого врешті переможемо! І коли це станеться, нам вже аж ніяк не виходитиме боротися у футболі за місце нижче першого! На жаль, ні я, ні будь-хто інший не може знати,д дощ 6 дзвіниця коли саме це станеться. Але це станеться точно! Спочатку ми переможемо у війні, а потім Україна стане чемпіоном світу! Рано чи пізно, але стане!
Микола НЕСЕНЮК.
