Тому я почав економити на котлетах у шкільній їдальні і назбирав врешті на свій перший лотерейний білет. Звісно, що нічого я не виграв. На другий і на третій теж. Почав запитувати – виявилось, що серед моїх знайомих дорослих більше рубля ніхто і ніколи у ту лотерею не вигравав. А тут ще й арифметика, яку ще тоді не називали математикою, підійшла у шкільній програмі. І я порахував, що аби виграти, номер мого лотерейного білета мав випасти серед сотні тисяч, а той мільйона таких самих. Шансів на що, ясна річ, практично не було. Тому появу спортлото та інших нових лотерей, я зустрів у старших класах досить спокійно. Розумів, що мої шість номерів із того лотерейного барабану в телевізорі ніколи не випадуть. Хіба що станеться щось неймовірне.
Приблизно те ж саме я відчуваю тепер коли чую вночі сирену повітряної тривоги. Вона ніби той лотерейний барабан повідомляє, що тираж розпочався і комусь може випасти щось дуже недобре. Комусь одному із мільйона або навіть кількох мільйонів. І ніби знаю з дитинства, що шансів, що впаде на мене, практично немає, все одно чекаю аби той тираж, тобто тривога швидше закінчилася. Бо чув у дитинстві, що якийсь таксист із Рівного таки виграв у сімдесяті роки автомобіль у лотерею. А значить шанс таки є. Для кожного із нас у кожному із наступних «тиражів», коли доля розігруватиме куди саме впадуть уламки від ворожого дрона чи куди влучить ворожа ракета. І це аж ніяк не залежить від того, чи підписувався я на ту «лотерею» – мене ніхто не запитував. Одне тішить – «тиражі» тепер відбуваються не лише у нас, а й у них. Нехай начуваються!
