Я вісім років мовчав. Вважав, що після смерті Василя Червонія не варто його зачіпати – Бог все вирішив. Але виявляється, що досі є люди, які вважають його ледь на святим. Не йдеться про добру пам'ять, яку зберігають про нього друзі та рідні – це нормально і по-людськи. А ось «висвячувати» цю людину – це, як на мене, занадто. Тому вважаю за потрібне дати свою версію життя та діянь Червонія. Звісно, дуже коротку версію без тисяч подробиць.
Я вперше його побачив на Козацьких могилах влітку 1989-го поруч із Чорноволом, якого він згодом виганятиме із кабінету у Верховній Раді. Було видно, що Василь далеко піде. Він мав гіпнотичний погляд, якому підкорялись жінки бальзаківського віку, пенсіонери та їм подібні. Навколо нього гуртувалися ті, хто прагнув за його спиною пройти подалі. Тих же, хто перед ним не гнувся і не піддавався його гіпнозу, Червоній люто ненавидів. Вже потім я дізнався, що молодий дружинник Червоній, закомплексований, як багато хто із людей маленького зросту, полюбляв заводити п’яничок до опорного пункту на Короленка (де згодом була редакція ОГО) і досхочу бити їх, таким чином самостверджуючись. Але одного разу п’яничка виявився непростий. Після того, як Вася зламав йому руку, він подав куди треба заяву. Над Червонієм нависла загроза реальної тюрми. Але після спілкування в «органах» за зачиненими дверима справу «спустили на гальмах», скільки не писав потім скарг потерпілий.
Невдовзі комсомолець Червоній, який ще рік тому відганяв юнаків та дівчат від церкви на Пасху, раптом став безстрашним націоналістом. Нікого не боявся зовсім. Бо знав, що нічого йому за це не буде. Саме тоді ми і познайомились. Я запропонував на громадських засадах робити для Руху газету замість листків, що рухівці клеїли на стовпах. Василь сказав, що я можу допомагати Сергію Кричильському, який за це «відповідальний». Сергій був добрий хлопець, але у журналістиці не тямив. Тож довелося робити газету самому. Але це було трохи згодом. Тоді, у 1989-му, Рух був у Рівному справді громадською організацією, яка існувала на власні кошти. Раз на півроку Микола Вельгус звітував на зборах Руху про те, скільки грошей отримано (пожертви, продаж прапорів та сувенірів тощо) і скільки потрачено (мітинги, листівки та інше). Голова обласного руху, як було домовлено, змінювався кожні півроку. Першим обрали Пилипчука (Вася поскрипів зубами але стерпів), другим – Поровського (Вася знову упіймав облизня). Коли ж дійшла черга обрати Червонія, все закінчилося. Тому що у Червонія були гроші. Звідки – досі невідомо. Навіть сам Чорновіл казав мені згодом, що знає, що це за фрукт, але цінує Червонія за те, що він «сам фінансує обласну організацію». Червонія у Рівному чомусь боялися усі. Або не хотіли зв’язуватися. Я ж казав про нього всю правду, за що він ладен був мене вбити, про що казав особисто. Про його спроби покінчити із газетою «Рівне Вечірнє», які тривали із 1992-го і до 2002-го, можна написати роман. Може, колись і напишу. Припинилося все лише тоді, коли за позов до суду стало треба платити десяту частину суми, яку вимагаєш «за образу честі і гідності». Тож «честь і гідність» Червонія одразу подешевшала у мільйон разів. Тепер я розумію, що Червоній багато чому мене навчив. Після нього мені справді нема кого боятися. А головне – він показав мені людей. Тих самих, які з-за його спини кидали каміння у вікна редакції. Упевнений, там були чи не всі ті, хто по ньому нині побивається… Але це була вже агонія. Руки у Червоній виявилися короткими. І не лише у буквальному сенсі цього слова.
Після звільнення із голови ОДА, де Червоній показав себе повним невігласом, він почав жити «барином». Завів собі маєток (де згодом і загинув), почав запливати жирком, керуючи численними «побратимами», які зліталися до нього за копійчиною. А потім Червонія не стало. Не стало і грошей, які він невідомо де брав. А без грошей закінчилась і «українська народна партія», і «козацтво», і те, що він називав газетою. Рейдерськи захоплений ним триповерховий «народний дім» його «побратими» довели до руїни… Шкодують за ним. Нема більше Василя, прислужуючи якому можна було зробити кар’єру. Є інші, але вони вже не такі видатні. Бо слід віддати йому належне – Василь Червоній таки був видатною сволотою. Вісім років пройшло з його смерті. Думаю, тепер про це знову можна говорити.
