Неподалік кварталу, де минуло моє дитинство, знаходився військовий гарнізон. Казарми, бокси, склади, плац, спортивні майданчики, спортзал, будинок офіцерів, «дома офіцерского состава»… Половина учнів нашої школи були дітьми офіцерів, сержантів та старшин, вони були нашими сусідами повсюди. Військові патрулі ходили уздовж нашого двору кожні десять хвилин.
Звісно, що я вже у п’ять років знав усі знаки на погонах від рядового до полковника, розрізняв кольори родів військ, їхні емблеми на петлицях і таке інше. А головне – в усіх військових на головному уборі була червона зірка із серпом-молотом посередині. У солдатів та сержантів вона була просто зірка, у старшин та офіцерів зірка була у складі напівкруглої кокарди.
Знали ми й інше – по городах та коморах у людей зберігались німецькі каски з часів другої світової, а у місцевих, тих хто жив тут до 1939 року, було повно фотознімків родичів та знайомих у формі війська польського із білим орлом на кашкетах.
А ще ми бачили у кіно та в документальних фільмах форму ще царської армії, яка була напрочуд схожа із радянською. Лише кокарди були без червоної зірки.
Коли на початку дев’яностих років минулого століття на кашкетах військових радянського зразка замість зірки з’явився тризуб, це мене, як тепер кажуть, «не вставило». Тому що і військо було те ж саме, і форма, і суть. Було видно, що принципово нічого не змінилося – армію просто перейменували.
Як людина суто цивільна я дивився на це трохи збоку і не мав майже жодних емоцій. Хіба що у Криму влітку 1994-го, де на третьому році незалежності військові демонстративно не поспішали змінювати зірки на тризуби…
Вчора зранку я зустрів на вулиці кількох військових. Звичайних, таких як усі, таких, яких тепер повно повсюди. Вони були у сучасному вбранні, що аж ніяк не нагадувало оці всі військові однострої, що оточували мене у попередньому житті. Я вже нічого не тямлю в їхніх погонах чи петлицях і не здатен відрізнити полковника від сержанта. Знаю лише, що у всіх є синьо-жовтий прапорець на рукаві. А більшого мені і не треба.
Тому що лише тепер, нехай і пізно, але краще ніж ніколи, я відчув, що назустріч мені йдуть не просто вояки. Це мої вояки, наші вояки! Ті самі, хто щодня стоїть на смерть проти лихого ворога, обороняючи мою безпеку! Це відчуття було настільки гострим, що мені захотілося якось привітати цих хлопців у військовому. Хотів віддати честь, але згадав слова ротного старшини – к пустой галавє рука нє прікладиваєтся! Так я нічого і не зробив. Зате тепер я знаю точно і назавжди, що наша армія - це частина мене. І коли буде треба, я теж стану її частиною. Якщо буду потрібен…
Микола НЕСЕНЮК.
