1994 рік, який я днями згадував з нагоди відзначення в Україні «дня футболу», був пам’ятний головною футбольною подією – фінальним турніром Кубку світу, що проходив у червні-лютому того року на аренах З’єднаних Держав Америки. Команда України участі у цих змагання не брала бо її на той час фактично не було. Були групи футболістів та тренерів, які періодично добиралися довільним способом і грали неофіційні матчі із третьорозрядними національними збірними та такими ж зарубіжними клубами. Теоретично Україна цілком могла би взяти участь у відборі до Кубку світу 1994 року, який розпочався восени 1993-го, коли ми вже були незалежною державою і членом ФІФА. Але цього не сталося бо наші футбольні очільники нe поспішали чомусь восени 1991-го утворювати незалежну від СССР футбольну федерацію. Потім нам це плутано пояснили, але це пояснення аж ніяк не переконує – чому ми могли оголосити про державну незалежність у серпні 1991-го, а оголосити одразу після цього про незалежність нашого футболу не могли?
Федерацію футболу України утворили аж у грудні 1991-го. Але навіть тоді наші футбольні очільники якось не поспішали вступати до ФІФА аби встигнути взяти участь у жеребкуванні відбору на кубок світу 1994-го.
У підсумку ми побачили фантастичну картину: до жеребкування наприкінці грудня 1991-го були допущені незалежні Естонія, Литва та Латвія, а також… СССР, який на той момент офіційно вже не існував. Пригадую, що ледь не плакав, дивлячись по телевізору на самовдоволену мармизу Колоскова, який нахабно сидів на тому жеребкуванні і посміхався. Думаю, що ми вже ніколи не дізнаємось про те, чому ми тоді не пішли шляхом балтійських країн. Якби ми це зробили, то історія справжньої, а не декоративної збірної України, почалася би восени 1992 року першими матчами світового відбору. Ми би не втратили три роки, упродовж яких наша збірна замість офіційних матчів світової першості грала невідомо з ким невідомо у що у невідомо якому складі.
Разом із місцем у Кубку світу, вкраденим у інших республік СССР, після ліквідації останнього, країна-агресор вкрала і футболістів – склад їхньої «збірної» більше ніж наполовину складався із українців, які радісно на це погодились. Кажуть, що були такі, що не погодились, але це все інформація неофіційна – в інтерв’ю через двадцять років можна багато чого казати.
На жаль, у цих інтерв’ю немає жодного слова про те, що українці, які їхали 1994-го року до Америки грати за «правапріємнікав СССР», оформляли американські візи у… Києві. Тому що були на той час громадянами… СССР. Нинішні футбольні і не лише футбольні «оглядачі», яким по тридцять-сорок, не можуть пам’ятати, що паспорти громадянина України почали видавати лише 1994 року. До цього ми отримували старий «совєцький» паспорт із штампом «громадянин України». Тому суперечки про те, чи мав той самий Олег Саленко 1994 року український паспорт, виглядають смішними – у всіх тоді були «совєцькі» паспорти. Я свій обміняв на український аж 1996-го.
До речі, про Саленка і його «рекорд». Ви ще не забули, що цей 55-річний киянин є автором унікального досягнення – він єдиний у світі забив п’ять м’ячів в одному матчі фінального турніру Кубку світу! Це було того самого 1994-го, коли Саленко виступав за ворожу збірну. Згадана команда програла дві перші матчі групового турніру з рахунком 0:2. Тож аби мати шанс зачепитися за «плей-офф» слід було не лише виграти останню гру і набрати три очки, а ще й мати позитивну різницю забитих та пропущених м’ячів! І це вдалося – в останній грі команда Камеруну несподівано забула як грати у футбол і дала забити собі стільки, скільки треба. Саме у цей момент Саленко показав свій унікальний бомбардирський талант і увійшов в історію. Це не допомогло Ворожа команда ж все одно вилетіла із змагань. До честі Олега він вже давно цим своїм «рекордом» не хизується. Так само як ще один Олег – Протасов - воліє не згадувати зайвий раз свої «рекордні» 35 м’ячів у чемпіонаті СССР 1985 року. Є у футболі такі «рекорди», якими пишатися не доводиться…
