Наприкінці травня 1983 року по першій програмі центрального телебачення СССР показували матчі чемпіонату Європи з баскетболу. Я це все дивився у поліському селі, де працював тоді вчителем після педінституту. Жодного кольорового телевізора в усьому селі тоді ще не було тож мені доводилося обходитися тьмяною картинкою у старому телевізорі квартирної хазяйки. Черговий матч збірної СССР проходив у напруженій боротьбі – перевага переходила від одної команди до іншої. Врешті нашим вдалося виграти закинувши вирішальний м’яч на останніх секундах гри. Але кому? Упродовж всього репортажу московський коментатор жодного разу не назвав команду, що грала проти збірної СССР.
По телевізору було видно, що наші грають у темному, а суперники у білому. Прізвищ на майках гравців тоді ще не писали, емблему на майках теж розгледіти не вдавалося. У вечірніх спортивних новинах, що йшли опів на десяту в програмі «Врємя», про те, кого саме обіграли радянські баскетболісти, теж не сказали. Інших джерел інформації у мене тоді не було. Газета «Советский спорт» продавалася лише у райцентрі, де на єдиний кіоск її привозили аж дві штуки але й ті лежали нікому не потрібні. Тож коли я раз на тиждень-два зупинявся у тому райцентрі по дорозі до Рівного, то скуповував тих газет цілу пачку – за всі дні, поки мене там не було. Я їх читав у вагоні дизель-поїзда аж до Костополя. Таким чином дізнатися про загадкового суперника збірної СССР мені вдалося десь за тиждень-півтора із тої самої газети у якій дрібненьким шрифтом внизу другої сторінки повідомлялося про результат матчу СССР – Ізраїль.
Тоді я все і зрозумів! Бо ж упродовж двох попередніх десятиліть нам чи не щодня розповідали в телевізорі про «агрєсівную палітіку ізраїльскай ваєнщіни» після чого складалося враження, що той Ізраїль лише тим і займається, що вбиває бідолашних арабів та морить голодом емігрантів із СССР, які «піддалися на провокацію» і виїхали туди на проживання. Зі всього виходило, що жити тому Ізраїлю залишалося недовго. Аж тут виявляється, що ті ізраїльтяни ще й грають у баскетбол. Причому настільки добре, що ледь не виграли у чинного чемпіона світу, якою була тоді збірна СССР! Тому й дали коментатору команду не промовляти вголос того страшного слова «Ізраїль»! Не допомогло! Вже за п’ять років після того дивного телерепортажу ми дізналися про те, що Ізраїль, виявляється, дуже навіть непогана країна, куди з новою силою ломанулися ті, кого досі із СССР не випускали.
Запитаєте до чого це я згадав стару історію, якій вже понад сорок років? Все просто – прочитав десь про те, що Х@йло нібито заборонив к@ц@пським ЗМІ називати Володимира Зеленського президентом України. Well, well…
