Нашими «євангеліями» були здебільшого анекдоти про «Сару і Абрама», «Чапаєва та Петьку», «Пушкіна та Лєрмонтова», «вірменське радіо», «школяра Вовачку», «чукчу» і тому подібні, у яких була сконцентрована вся мудрість тодішнього життя. Вже потім я зрозумів, що сюжетам частини згаданих анекдотів було сотні чи навіть тисячі років, а деякі з них, звісно, що з іншими персонажами, розповідали ще до Різдва Христового.
Двоє «віруючих» із нашого взводу казали що не прийматимуть присягу зі зброєю в руках бо брати до рук зброю їм забороняє та версія християнства, яку сповідує їхня церква. Додавали, що за це вони отримають щонайменше по чотири роки тюремного ув’язнення, передбачені за відмову від військової служби законами того часу. Проти законів ми, до речі, нічого не мали – якби за відмову служити тоді не саджали до тюрми я би перший пішов у «віруючі». Мене інше бентежило – ну хіба так складно постояти кілька хвилин із «скарастрєльним карабінам Сіманава» приймаючи присягу аби потім два роки нічого страшнішого за лопату в руках не тримати? Хіба це варто викинутих із життя років у тюрмі? На це «віруючі» відповідали, що у тюрмі вони продовжуватимуть нести «істину Єваенгелії» і тому не вважають ці роки втраченими. У день прийняття присяги за ними прийшли незнайомі офіцери і повели у невідомому напрямку.
Це було дуже давно. Я забув як звали цих хлопців і не знаю як склалося їхнє подальше життя. А тепер згадав їх тому, що не знаю, як би поставився сьогодні до небажання молодих українців брати до рук зброю коли вони «віруючі». А може вони всі вже давно в Америці, а коли у нас, то мають американські паспорти, з якими продовжують нести нам «сівтло Євангелії»?
