Щодня ми маємо по декілька новин про те, що наших ворогів хтось десь чогось позбавив – чергова фірма забирає звідти своє виробництво, чергова країна відмовляється щось купувати, чергова спортивна федерація забороняє російським спортсменам брати участь у своїх змаганнях. Ці повідомлення надходять разом із новинами про загиблих від рук окупантів, про зруйновані агресором будинки і школи, мости і заводи, склади і лікарні.
Немає жодного сумніву в тому, що якби усі ці міжнародні санкції були введені вісім років тому, навесні 2014-го, то нині ми жили би в зовсім іншому світі, і не було би страшної війни і непоправних жертв. Все це слід було робити одразу після окупації Криму, але цього ніхто не зробив.
Що цікаво, ще у лютому 2014-го московський журналіст Шендерович порівняв Олімпійські Ігри 2014 року в Сочі із Олімпійськими іграми в Берліні 1936 року, які стали першим кроком до світової війни. У березні 2014-го московський історик Зубов порівняв захоплення Криму із захопленням Судетської області Чехословаччини 1938 року, що стало початком світової війни… Все було очевидно, але ніхто згаданих людей, а також сотень інших тоді не послухав.
І почалась «дивна війна». Цей термін я вперше прочитав 1965 року у товстезній двокілограмовій книзі «История Великой Отечественной», яку подарували моєму батькові на честь «двадцатілєтія пабєди» на додаток до ювілейної медалі. Мені-першокласнику було цікаво читати про те, як французи та англійці, оголосивши війну Німеччині у вересні 1939 року, нічого потім не робили – лише пострілювали в бік агресора. Аж поки агресор не набрався сил і не почав бомбити Лондон та наступати на Париж. І ось тепер все повторилося майже так само.
Але є й різниця. 2014-го ніхто у відповідь на агресію війни не оголошував, хоча стріляли так само. Усі зробили вигляд, що нічого не трапилось, висловили стурбованість і на цьому все. Точніше не все – тепер ми знаємо, що багато для кого оці вісім років «дивної війни» стали часом казкового збагачення. Серед тих, хто збагачувався на «дивній війні», є і українці, і європейці, не кажучи вже про росіян.
Саме великі та дуже великі гроші засліпили їхні очі, не давши дослухатися до тих, хто попереджав. Тепер їм усім не до грошей – суцільні збитки з обох сторін разом із реальним ризиком для життя – товстий гаманець від бомби не рятує!
Я не знаю що саме напишуть про це історики за двадцять чи тридцять років. Знаю інше – вже на справжній, а не «дивній війні» теж заробляються чималенькі гроші. Саме тепер, коли одні або гинуть, або втрачають усе, хтось набиває кишені. Щоб потім заплатити історикам гонорар за правильні висновки.
Микола НЕСЕНЮК.
