Зізнаюсь одразу – я боягуз! Мені часом буває страшно чи дуже страшно. А коли страшно, то існує три головних рішення – або рішуче йти вперед назустріч небезпеці, або тікати кудись позаочі, поки є така нагода, або не робити нічого, сподіваючись, що якось обійдеться. Після 24 лютого усі ми знаходимося у цьому алгоритмі, чи у цій парадигмі, чи у цьому наративі… Бачите, скільки я знаю розумних та красивих слів!
А якщо серйозно, то все тепер для нас змінилося. Все стало простіше, і вибору вже практично не існує.
Оця третя опція – тихо відсидітись вдома – вже не актуальна. Бо залишитись на окупованій російськими людожерами території означає ризик майже напевне стати їхньою жертвою. Такою, якою стали загиблі мирні жителі окупованих міст, яких тепер вже побачив увесь світ.
Тому вибору тепер немає – або вони нас, або ми їх!
Сподіватися на те, що в разі їхньої перемоги з нами поводитимуться по-людськи, вже не доводиться. А це значить, що їхньої перемоги не буде! Тому що навіть останній боягуз, знаючи, що ворог його все одно знищить, автоматично стає героєм, який мусить знищити ворога, аби вижити самому.
Звірства окупантів зробили нас сильними і безстрашними, і це точно позначиться на підсумках цієї війни!
Звісно, що теоретично можна втекти від смерті, відступивши і не ставши до бою. Але всі все одно не втечуть, бо з кожною нашою втечею зменшуватиметься територія, на якій можна вижити. Аж поки не зникне зовсім.
Тож боягузом тепер вже бути не виходить. І це стосується тепер усіх без винятку. І мене теж.
Микола НЕСЕНЮК.
