У третьому класі школи нас мали приймати у піонери. З такої нагоди наша вчителька роздала учням папірці із рядками з вірша поета Міхалкова, аби ми на церемонії прийняття у піонери продекламували так званий «монтаж». Кожному із «монтажників» дісталося по чотири рядки, які ми по черзі слухняно проверещали на увесь голос під час урочистої «лінійки».
І тут трапилося несподіване – моя сусідка по парті Люда Нєвяловская переплутала слова, точніше, одне слово. Їй належало сказати:
Он гньозд нє разаряєт,
Нє куріт і нє врьот,
Нє віснєт на падножках,
Чужова нє бєрьот.
Ясна річ, що Люда, як і будь-хто на її місці, замість «нє куріт і нє врьот» сказала «нє куріт і нє пьйот», що було цілком логічно і в риму. Бо словосполучення «піть-куріть» було настільки розповсюджено серед «будівників комунізму», що третьокласниця невимушено і несвідомо «поправила» поета Міхалкова. Як не дивно, цю помилку зауважив тоді, здається, лише я один. Бо всім решта було абсолютно байдуже, що там прокричать школярі на тій лінійці – ніхто до тих віршів не дослухався.
Я ж був дитиною допитливою. У тих рядках, що прочитала однокласниця Люда, було для мене дві загадки. Перша – що таке «разарять гньозда», друга - що таке «віснуть на падножках». Оскільки мені було вже десять років, я цього запитання дорослим не задавав. Згодом я побачив у якомусь кіно московські трамваї тридцятих-сорокових років минулого століття, у яких були підвісні сходи як у залізничних вагонах. Саме на цих сходах, які там називали «падножкамі», їздили діти і підлітки, аби не платити за проїзд. А може, це просто була у них така забава. Щодо «гньозд», то з цим було складніше – серед моїх однолітків, які далеко не всі були дітьми інтелігентів чи шанувальників національних традицій, не було таких, хто би розважався лазанням по деревах із метою зруйнувати пташине гніздо. Нема такого – як досі кажуть у моїх рідних краях.
Здогадка феномена «разорєнія гньозд» прийшла до мене через кілька десятиліть, коли я опинився на Фарерських островах посеред Північного моря. Місцеві розповіли, що колись давно їхні предки жили винятково з риболовлі, бо на тих холодних скелястих островах нічого не росте. Коли ж косяк тріски проходив далеко від островів, люди залишалися без їжі. Аби дожити до нового підходу тої тріски, рибалки змушені були вилазити на скелі, аби дістати із пташиних гнізд яйця, щоб потім ті яйця з’їсти.
Саме тоді я нарешті збагнув, навіщо московські хлопчаки часів поета Міхалкова «разорялі гньозда». Вони просто хотіли їсти, а їсти у сталінській Москві у перші роки після «вєлікай пабєди» не було чого. Хліб, крупу, цукор видавали суворо по карточках і дуже мало. А де знайти їжу посеред великого міста, де ані садів, ані городів? Отож!
Запитаєте, навіщо тоді поет Міхалков писав про це у цілком оптимістичних віршах про «щасліває дєцтва юних піанєрав»? Відповідь проста – у придворного сталінського віршотворця проблем із харчами не було, і він, як виглядає, щиро вірив у те, що московські пацани лізуть до пташиних гнізд просто так, щоб похуліганити, або, як тоді у них казали, «пашухєріть». Добре, що тих віршів Міхалкова ніхто тоді добровільно не читав і запитання ці вірші викликали лише у поодиноких диваків. Таких як я.
