Саме такий заголовок мала стаття журналіста-початківця Миколи Кульчинського в газеті «Рівне Вечірнє» за 1991 рік. Саме тоді, понад тридцять років тому, він розмірковував над тим, чому більшість громадян щойно проголошеної незалежної України не говорять рідною мовою. Розглянувши низку причин, Микола прийшов до висновку, що більшості українців просто ЗАПАДЛО говорити по-нашому, запозичивши це глибоке формулювання із тої ж самої мови, якою говорила і досі говорить більшість наших співгромадян. Як в Україні, так і за кордоном. По всьому світу від Любліна до Сан-Франциско, куди війна закинула наших біженців, більшість із них досі говорить поміж собою мовою ворога. І не тому, що вони не знають рідної мови, а тому, що їм ЗАПАДЛО, як влучно зазначив колись давно мій молодий ще тоді колега.
Згадав я про це після новини про іспит з української мови, який мають відтепер складати пошукачі громадянства України. Бо ж справа не у відсутності притомного механізму складання цих іспитів, а в тому, що більшість екзаменаторів подібно до більшості наших чиновників, від інспекторів райвідділів освіти до міністрів та депутатів, теж говорить між собою мовою ворога. І жодні укази, закони і постанови тут не допоможуть.
Аби розуміти становище, слід усвідомити, що мова нашого ворога досі є мовою переможців. Тих самих, які захопили колись нашу землю і прагнули, і досі прагнуть знищити нашу мову і культуру. Свідомо чи несвідомо більша частина переможеної української нації перейшла на мову своїх поневолювачів. Змінити становище можна лише одним способом – перемогти, не на словах, а насправді, нашого споконвічного ворога щоб мовою переможців назавжди стала українська. Щоб ЗАПАДЛО стало говорити мовою переможеного ворога!
Слід зазначити, що багато хто із наших співвітчизників це вже усвідомив або почав усвідомлювати. Але йде цей процес ну дуже повільно. Бо для остаточного успіху потрібна та сама перемога над ворогом. Повна і остаточна!
