25 лютого матчем в Ужгороді мала розпочатися друга частина футбольного чемпіонату України. 26 лютого у Києві на стадіоні імені Лобановського мало зіграти «Динамо». 23 лютого працівники стадіону почали готувати до гри поле і трибуни, пресслужба верстала програмку та замовляла акредитації для журналістів, каси підготувалися до продажу квитків… Гравці команди тренувалися на базі, а юнацький склад навіть зіграв там свій матч на два дні раніше, аби підготуватися до поєдинку юнацької ліги УЄФА... Вранці 24 лютого це все в одну мить стало неактуальним – розпочалася війна, всім стало не до футболу!
Моє особисте життя, скільки себе пам’ятаю, завжди було пов’язане з футболом, який був одним із сенсів мого існування. Аж раптом я зрозумів, наскільки малозначущими були усі мої футбольні переживання на тлі великої біди, що прийшла на нашу землю разом із російськими військами. Усі мої багаторічні футбольні симпатії та антипатії в одну мить зникли – тепер у мене немає футбольних опонентів чи супротивників. Тому що тепер ми всі разом і ворог у нас усіх один!
За місяць війни українська футбольна спільнота змінилася разом із країною. Найбільш сильні, сміливі та завзяті пішли до територіальної оборони, взявши до рук зброю. Інші теж знайшли собі місце. Хтось продовжує тренуватись та тренувати там, де немає воєнних дій. Хтось виїхав за кордон, маючи на це свої причини. Хтось залишився працювати на своїх місцях чи дистанційно…
Головне ж, як на мене, це те, що всі люди, дотичні до футболу, кожен по-своєму працюють на нашу перемогу або не заважають це робити іншим. І нехай це у більшості випадків лише слова, але й слова мають значення!
Патріотичні заяви щодня звучать нині від діючих та колишніх футболістів, які до війни мали різну репутацію. Тепер же усі ми разом! Усі ми побратими! Усі ми українці! І я від цього насправді щасливий. А ті півтора запроданця не рахуються!
Не думаю, що варто нині впритул думати над тим, як нашим командам дограти футбольний чемпіонат чи як виступити національній збірній у світовому відборі. Хіба що для того, аби повірити в те, що перемога вже близько!
Поки що я дивлюсь на світовий футбол мов крізь туман – вони собі грають ніби немає ніякої війни. Але ж це не зовсім так – українці у закордонних чемпіонатах щодня нагадують про цю війну, і кожен із них хоч трохи спонукає країни, за команди яких вони грають, надати Україні більше допомоги.
Не хочу робити жодних прогнозів чи припущень. Згадаю лише давній епізод із історії київського «Динамо». Нинішній «Олімпійський» стадіон Києва мав бути урочисто відкритий 22 червня 1941 року футбольним матчем. Тоді були розпродані всі квитки і люди прийшли на стадіон, де почули вибухи бомб з боку вокзалу. Той матч не відбувся, а нечисленні квитки на нього, які збереглися, лежать тепер по музеях. Тому давайте збережемо ті квитки, які встигли купити на матчі чемпіонату України 25-27 лютого хоча би в електронному вигляді.
Вірю, що вони нам ще знадобляться! Коли саме – залежить від усіх нас!
Микола НЕСЕНЮК.
