Взимку 1988 року профспілковий комітет будівельного тресту, де я тоді працював, доручив мені, як активісту-фізкультурнику, очолити делегацію тресту на змаганнях з лижного спорту. Цей спорт серед будівельників нашого міста не був аж занадто популярним, коли не сказати більше. Не одразу вдалося знайти охочих їхати у Карпати аби вперше в житті проїхати п’ять кілометрів на лижах. Врешті команду ми зібрали і поїхали до Ворохти. Всі інші учасники змагань з різних областей були такими самими. У цьому ми переконались, перезнайомившись у перший же вечір за переглядом чергової серії «Ізаури» по телевізору, що стояв у коридорі гуртожитку де нас поселили.
Наступного ранку нас підняли на старому підйомнику до бігової траси у П’ятихатках, де і почались змагання. Паралельною до нас лижнею «літали» справжні лижники, які були там на зборах. Аж раптом я побачив, як дехто із них опинився на нашій лижні із номерами учасників. Думав, що це непорозуміння аж поки не оголосили переможця – ним стала команда, чий керівник в останній момент замінив своїх учасників на згаданих спортсменів, які граючи виграли усі забіги. Судді на трасі нічого «не помітили»: «Номери співпадають? То які претензії?»
Претензії були. З ними я підійшов до того жулікуватого керівника, чия команда виграла змагання завдяки відвертій «підставі». І отримав відповідь: «Нада умєть работать! Понял?» І хоч було мені тоді вже тридцять років, і я вже дуже добре знав порядки в нашому спорті, все одно мені було до сліз прикро за обман, який відбувся на очах у всіх і не був ніяк покараний. Що мені було казати хлопцям та дівчатам, яких я привіз на змагання? Як дивитися їм в очі?
Минулого тижня прийшла новина про те, що збірна України з футзалу стала чемпіоном світу серед гравців із вадами зору. Тому я і згадав ті давні змагання у Ворохті. Остаточно зрозумівши, що моя дитяча мрія побачити нашу команду чемпіоном світу з нормального футболу ніколи не здійсниться. Бо там підстави не проходять. А інакше «работать» ми ніколи не могли і досі не можемо.
