На початку 1991 року колеги-рухівці привели до мене симпатичного чорнявого хлопця, попросивши взяти його на роботу журналістом. Охочих працювати в антикомуністичній пресі тоді майже не було – професійні журналісти сиділи тихо, чекаючи чия візьме. Тому доводилося брати людей майже з вулиці. Хлопця цього звали Олесь, журналіст з нього був як з мене парашутист. Майже увесь день він проводив на сходах із цигаркою. Туди до нього збиралися «страшні націоналісти», які палили разом з ним. Тоді я і познайомився із Миколою Карпюком, Олександром Музичком та іншими, періодично виходячи до них із пропозицією не струшувати попіл на сходи.
У червні Олесь запропонував поїхати до столиці на перший з’їзд Української республіканської партії. Поселилися ми в готелі «Хрещатик». Нет встиг я розкласти речі як до кімнати постукали. У дверях стояв вусатий молодик, який шукав Олеся. Я сказав що його нема і запропонував зайти пізніше. Я не знав тоді, що це був Дмитро Корчинський. Зауважив лише, що він, так само як Олесь та його колеги, що курили у мене на сходах, ніби пройшли кастинг у кінорежисера, який підбирав артистів другого плану на роль страшних бандитів.
Так воно згодом і вийшло – змінюючи партії та спонсорів Корчинський та його колеги багато років поспіль зображали перед камерами російського телебачення «страшних бандерівців». Здавалося, що варто лише подати їм захудалого москаля, як вони розірвуть його на шматки – тримайте мене семеро! Але то все було кіно і не більше.
З реальними бойовими діями у Корчинського якось так і не склалося. Все більше розмови – мужик він далеко не дурний! І ость настав ніби його зоряний час, коли, як не тепер, збирати «братство Корчинського» та вести його у бій! Не виходить! Я не про «братів» - серед них завжди було достатньо героїв і просто мужніх людей. Я про їхнього ватажка зі страшними вусами. Навіть Юра Луценко і той нині тупцює десь в районі бойових дій. А Корчинський все більше філософствує. Нема дурних йти передову!
Жодних претензій з цього приводу у мене до Дмитра немає – кожен сам вирішує де йому бути. Але куди ж ти подінеш отой його страшний погляд у московські телекамери, який став його «фішкою» на багато років? Може спробувати ще? Ну що ті Зеленський, Резников, Залужний та інші? Звичайні люди, на яких і не подумаєш. Ані тобі страшних вусів, ані пронизливого погляду! Може настав час знову висувати Корчинського перед телекамерами? Щоб вороги боялися…
Микола НЕСЕНЮК.
