Нещодавно Володимир Литвин провів нараду за участю представників аграрного сектора з кожної області. З їх числа при Народній партії була створена рада аграріїв. Рівненську область у раді представляють Петро Чернецький та Микола Зінчук. Про шляхи порятунку села, основні питання, які розглядались на нараді, та про власні пропозиції розповідає Микола Зінчук, директор ДГ «Тучинське».
На нараду було винесене одне питання: як має діяти фракція Блоку Литвина на сесії Верховної Ради при розгляді земельних проблем? Об’єктивно і дохідливо, з почуттям відповідальності, це питання висвітлили Володимир Литвин і Катерина Ващук. Після майже чотиригодинного обговорення учасники дійшли одного висновку — від ринку землі нам не відмовитися, нас змусить дійсність. Проте продаж землі повинен здійснюватися тільки через державні органи. Ми повинні продовжити мораторій доти, доки не буде прийнято низку законів щодо землі (про кадастр землі, вартість землі, кількість землі, яка може бути передана в приватні руки, іноземним інвесторам). Сесія Верховної Ради продемонструвала, що наступ іде всіма блоками, всіма партіями, щоб село остаточно пограбувати, забрати в нього землю і віддати її за заниженими цінами. Рада аграріїв вирішила, що вартість низькородючої землі, яка придатна для заліснення і неокупна для сільськогосподарського виробника, повинна бути не нижчою від 25 тисяч доларів за гектар. І це небагато. Вартість землі визначається таким чином: гектар дає в середньому 2 тонни пшениці в рік — це 2,5 тис. грн., або 500 доларів, множимо на 100 років і отримуємо ціну одного гектара української землі — 50 тис. доларів. Підрахуйте, скільки дає гектар «лісової» землі — теж немало. Пропоную, щоб вся земля була під державним контролем. Слід зробити все для того, щоб землю купувала тільки держава. У США після другої світової війни було 3 відсотки державних земель. Тепер 73 відсотки — держава купує. В нас немає коштів для купівлі всієї землі. Але вихід є. Нехай держава укладає із пайовиками договір, що купує їх землю в розстрочку на 50 років, а потім ту землю віддає в оренду за ціною на 10-20-30 відсотків вищою. Держава ні однієї копійки бюджету не втратить, навпаки, матиме великий плюс до держбюджету за рахунок отих відсотків. По-друге. Сьогодні у Верховній Раді зареєстрований законопроект Кабінету Міністрів України щодо скасування нульової ставки ПДВ для сільгоспвиробників та припинення практики виплат дотацій виробникам молока та м’яса. Більшого акту вандалізму владними структурами й придумати неможливо. Вони кричать, що Євросоюз нульову ставку ліквідував, дотації немає. Я за те, щоб ми вступили в Євросоюз, СОТ, тільки уряд нехай дасть українському селянинові те, що отримує поляк, француз, німець в Євросоюзі. А це — 1 250 доларів щорічно на гектар землі. В нас — 56 грн. Що означає сьогодні знищити тваринництво? Вже заготівельна ціна на молоко — 3 грн. за літр, у реалізації — 6 грн. Ми доживемося до того, що через рік-два ціна молока буде в 5-10 разів вища. І як резонанс — кількість корів в індивідуальному секторі катастрофічно зменшуватиметься. За таких умов, які створені державою і банками України, уже протягом останніх 10 років економіка села розвиватись не може. Ці умови призвели до катастрофічного спаду виробництва сільськогосподарської продукції, бо воно неокупне. Кількість ВРХ в Україні скоротилась на 90%, свиней — на 37, овець — на 96, птиці — на 46 відсотків. Того, що насправді робиться на селі, і в страшному сні не побачиш. Україна, ще вчора могутня держава, як експортер сільськогосподарської продукції перетворюється в імпортера. Збільшення внутрішнього валового продукту відбувається переважно за рахунок зростання цін, зокрема на імпортні товари. Наприклад, кілограм оселедців в Європі коштує 30 центів, а в Україні — понад 2 долари, одяг у нас дорожчий в 5-10 разів. І це при тому, що у розвинених країнах світу середній дохід на душу населення становить 41-25 тисяч доларів, а у нас — не досягає й тисячі доларів. Ми перейшли межу допустимого у світі рівнів споживання імпортних товарів, кількості працездатного населення, яке трудиться за кордоном, та бідності народу. Головною причиною такої ситуації стало те, що в нашій державі необдумане створення комерційних банків призвело до викривлення моделей економіки. Комерційні банки не зацікавлені у кредитуванні виробництва. У нашій державі річний прибуток комерційних банків становив у 1995 р. до 60 відсотків при прибутку промисловості та сільського господарства — 12-13 відсотків. У той же час у розвинутих країнах, насамперед в Японії, банки мають менше одного відсотка від прибутків промисловості та сільського господарства, на які припадає 92-95 відсотків прибутків національної економіки. Нині в Україні прибутки промислових підприємств та сільгоспвиробників становлять лише 2-5 відсотків від усіх прибутків у державі. Отже, найбільшими грабіжниками нашої держави є комерційні банки. Вони з нас на 100 років вперед забрали те, що можна було взяти. Настав час, щоб банки надприбутки повернули в економіку держави на розвиток виробництва. Комерційні банки, щоб ще якось зберегти село, повинні дати для нього кредити під 3 відсотки річних. Це залежить тільки від влади, від уряду. Для того, щоб певною мірою відродити село, правильніше, припинити його подальше руйнування, надзвичайно важливим державним питанням постійно повинне бути те, яким шляхом селян забезпечити роботою на перспективу. Нові комплексні технології виробництва сільськогосподарської продукції рослинництва і тваринництва, нова техніка, яка буде працювати на полях і фермах України, передбачає не зростання робочих місць на селі, а, навпаки, скорочення. Але це на перспективу. А нині аграрний сектор відкинуто назад на десятиліття. З села виїхала за кордон найкваліфікованіша робоча сила, спеціалісти сільського господарства. І надалі не припиняється виїзд звідси молоді. Причина одна: робота на селі неокупна. Мільйони гектарів родючих земель роками не обробляються. Вихід тільки один — селянину дати роботу, яка може матеріально зацікавити. Якщо держава дійсно хоче поліпшити становище в селі, то головну увагу слід звернути на розвиток тваринництва. Тут держава мусить дати належні дотації. І дати їх треба на утримання корови. Якщо селянин відчує, що корова для нього приносить прибутки, припиниться навесні масовий забій худоби. Якоюсь мірою припиниться виїзд молоді з села. Де взяти кошти на дотацію розвитку тваринництва? Проти 1990 року кількість тварин у кожній області зменшилась у декілька разів, а чисельність спеціалістів тваринництва зросла. Який бюджет витримає такий непомірно роздутий штат спеціалістів? Вони йдуть на роботу і не знають, чим зайнятись. Відсутність роботи призводить до їхньої декваліфікації. Те ж саме по інших службах у районах, в області. Кому, якій владі потрібний такий надуманий штат? У Гощанському районі в 1955 році було троє ветспеціалістів, тепер — 40, а кількість поголів’я в тваринництві зменшилась у декілька разів. Те ж саме з іншими службами. Крім згаданих асигнувань з держбюджету, потрібно негайно припинити будь-які асигнування безробітним села через районні центри зайнятості. Ці кошти слід дати селянину на утримання корови. Видана державою гривня повинна приносити суспільству користь, а не породжувати ледаря, алкоголіка. При найбільших зусиллях держави відродити тваринництво в Україні можна це зробити не раніше, ніж через 15-20 років кропіткої цілеспрямованої роботи. Процес приватизації землі буде відбувається протягом тривалого періоду. Оскільки земля в переважній більшості передана в оренду, в тимчасове користування, то орендар буде зацікавлений не в підвищенні її родючості, а в отриманні найбільших прибутків від неї. Такі прибутки дають технічні культури (соняшник, ріпак, кукурудза), які особливо виснажують землю і, що найголовніше, скорочують робочі місця на селі. Та й зерновий клин буде постійно зменшувати тут кількість робочих місць. Єдиним джерелом підвищення родючості землі і збільшення робочих місць на селі є розвиток тваринництва і, в першу чергу, збільшення вихідного поголів’я корів. Ось куди потрібно передовсім спрямувати дотаційні бюджетні кошти. Тут їх дійсно одержить селянин. Адже дотація посіву технічних культур буде стимулювати не селян, а великих латифундистів. Практично, стимулюючи гектар посіву технічних культур, держава стимулює виснаження землі і руйнування села. Корова, крім молока, за рік дає до 10 тонн гною. В одній тонні гною міститься діючої речовини: азоту — 5 кг, фосфору — 2,5 кг, калію — 6 кг. Або за рік корова дає 135 кілограмів діючої речовини NPK, що за нинішніми цінами міндобрив дорівнює 80 грн., які йдуть на підвищення родючості землі. Ось що треба стимулювати. Якщо умовно взяти, що урядом буде затверджений перспективний план закупівельних цін на згадані технічні культури і їхня ціна буде знижена проти минулого року на 20-30 відсотків, то за таких умов посівні площі цих культур на перспективу будуть скорочуватись? Аж ніяк! Площі посіву цих культур і надалі будуть зростати, бо не потрібна велика кількість робочих рук. А якщо цим планом буде передбачене зростання закупівельних цін на молоко, аж на 30 відсотків, то у перспективі зросте кількість корів? Ні! Поголів’я корів буде зменшуватись, бо на виробництво молока потрібні молоді робочі руки, а їх вже нема. Буде кричущим актом вандалізму з боку Верховної Ради, якщо вона прийме цей закон, уряду, який політику своїх структур спрямовує проти села. Ось тому я переконуюсь з кожним днем все більше, що єдиною політичною силою, яка виступає відверто на захист села, є фракція «Блоку Литвина», яка відстоює прийняття закону, що захищає селянина.
