Київ — місто контрастів. Тут майже щохвилини на відстані витягнутої руки опиняються найбагатші та найбідніші. Хоч на пішохідному переході, де збирачі «скарбів» зі сміттєвих баків, проходять із набраними пакетами крізь застряглі на світлофорі «бентлі», «ламборджині», «феррарі», не кажучи вже про набридлі всім табуни «мерседесів», «ауді» та БМВ, у салонах яких нудяться молоді нероби у модних «прикидах». Хоч поряд із торговими центрами, де сумної зовнішності мужчіни та женщіни збирають кинуті візочки поміж тих самих мажорів та мажорес, що ті візочки кидають, завантаживши покупки до багажників перерахованих вище авто.
У цих та інших локаціях всі рівні, там немає поділу на багатих та бідних, слуг та панів. Усе це є в інших місцях — на так званих «закритих тєріторіях», де усе на своїх місцях — слуги охороняють майно хазяїв, прибирають за ними, вигулюють їхніх собак та дітей… Зовні між ними — прірва. Але чомусь хочеться триматися подалі і від тих, хто ледь заробляє на сто грам та закуску, і від тих, хто не знає куди ще ці гроші витратити. Причина проста — вони не українці. Не в сенсі наявності паспорта, не заглядав і не хочу, а в сенсі звичок, поведінки, смаків, ну і мови, куди ж без неї! І найбагатші мажори, і найбідніші волоцюги розмовляють винятково мовою агресора. А мову, яка ніби має бути їм усім рідною, вони відкрито та демонстративно зневажають. Патамушта багатиє нє гаварят па-укрАінскі! А хто говорить? Де ті українці, яких так бояться у Москві і про яких ми щодня чуємо по радіо та телевізору від так само російськомовних поза ефіром «коментаторів» та «експертів»? Бо ці коментатори та експерти теж не бідні й тому рідною говорять тільки за гроші. Звісно, якщо пошукати, то тих українців знайти можна. Але слід дуже довго і ретельно шукати. Бо вони вдало маскуються, залякані століттями московського пригнічення, причому досить часто роблять це несвідомо. Тому що так ніби прийнято. Та повернімось до наших героїв, до мажорів та волоцюг, які мають приблизно однаковий розумовий розвиток. Це їх ми маємо захищати від агресорів у випадку початку війни? Це за них мають скласти голови найкращі сини України? Видається, що все насправді виглядає не зовсім так. Досвід восьми років агресії доводить, що найкращими вояками, які нічого не бояться, є саме колишні мажори та волоцюги, які разюче змінюються, взявши до рук зброю. Не всі, звичайно, але серед героїв на фронті їх дуже багато. Саме вони, а не ті, хто з приводу і без приводу починає співати гімн та розмахувати прапором, нас і будуть захищати коли що. І не тому, що такі свідомі та патріотичні, а тому що більше нікому! Немає у нас інших людей — кожен із нас з перемінним успіхом рухається по життю або в бік мажорів, або в бік волоцюг. Частина ще у дорозі, тому і перемішані вони так у Києві — місті контрастів!