Чи доводилось вам зустрічати на своєму робочому місці великого керівника, який прибував туди у супроводі численної свити та журналістів із телекамерами? Мені доводилося, причому на зовсім різних робочих місцях. І щораз відчувалася певна недоречність та штучність отих «візитів». Чому так? Тому що на роботі кожен має займатися своєю справою. Великому керівнику немає необхідності особисто відвідувати робочі місця підлеглих, витрачаючи на це свій і чужий час. Повірте — жодного з працівників такі відвідування не надихають. Навіть коли вони супроводжуються подарунками чи нагородами, які теж слід вручати у більш пристосованих для цього місцях. Бо керівник має не ходити в гості до своїх підлеглих, а забезпечувати їх всім необхідним для комфортної роботи і заробляння грошей.
Я подумав про це після того, як президент Зеленський вкотре побував на фронті, чим показав свою виняткову сміливість і заслужив численні оплески. Звісно, що не самих фронтовиків, яким від тих оплесків ні холодно і ні жарко. Мужикам на фронті потрібна не кількахвилинна присутність президента, а допомога всім необхідним — від зброї до одягу та взуття. Бо вони не поїдуть далі, показавши свою «хоробрість», а залишаться один на один зі смертю, яка вірогідна щохвилини.
Як їм допомогти? Дуже просто — дати зброю, якою вони можуть вигнати ворога з нашої землі. Зброї тої по світу скільки завгодно. Але не дають нам її наші «зарубіжні партнери». Точніше, дають, але у мізерній кількості й дуже-дуже довго. Замість цього «партнери» стоячи аплодують нашому президентові всюди, де той виступає. Ці оплески ми чуємо чи не щодня вже скоро як рік. Але оплесками не зупиниш ворожий снаряд, кулю чи ракету. Мені здається, що Зеленський далеко не завжди про це згадує, вважаючи, що робить все можливе, аби нам допомагали «зарубіжні партнери».
Можливо, це відбувається тому, що у минулому житті нашого президента оплески досить просто і регулярно перетворювались на гроші. І тому Зеленський впевнений, що оплески світових політиків так само просто перетворяться на вкрай необхідну для нас зброю. Насправді так не виходить — оплески на зброю не перетворюються, про що нам говорити не рекомендують. Бо тоді, мовляв, і цього не дадуть.
А може, діяти по-іншому? Може, не витрачати час на написання та публічне проголошення переконливих промов, які ні на що не впливають? Може, говорити з ким треба наодинці, без публіки? Висувати аргументи, після яких нам не зможуть не дати потрібну кількість танків, ракет, літаків і всього іншого? Та чи є ці аргументи у Зеленського? Чи, може, навпаки — аргументи є у наших «партнерів» і саме тому вони якось не поспішають нас належним чином озброювати?
Ми про це не знаємо. Ми лише щодня чуємо оплески на адресу нашого президента. І так само щодня проводжаємо в останню путь нових і нових загиблих, яким ці оплески вже не допоможуть…