Цього року з найвищої гори України вперше лунав спів кобзаря. 61-річний рівнянин Володимир Горбатюк, піднявшись з бандурою на два кілометри, втілив у життя давню мрію: "Поєднав дві вершини українців — духовну Чернечу гору та Говерлу".
— Мені довелося об'їздити майже всю Україну і пів-Європи, але все якось не випадало підкорити Говерлу, — розповідає пан Володимир. — І ось моя мрія здійснилася. 29 вересня я заспівав на Говерлі три пісні. Людей тоді було чимало,багато хто зупинявся, аби послухати. Якщо чесно, то, мабуть, ніколи на гору не піднявся б, якби не Рівненська станція юних натуралістів. Директор станції Василь Григор запросив мене до їхньої екскурсії. Хлопці допомагали мені нести десятикілограмову бандуру. Я б сам не зміг. Володимир Горбатюк у Рівному проживає з 2006 року, опинився тут, розповідає, через бюрократичну помилку: — У 1989 році я долучився до створення у селі Стрітівка під Києвом кобзарської школи, став її директором. Та через те, що не дав місцевому парткерівництву підняти на відкритті червоний прапор, мені запропонували бути звичайним вихователем. Я відмовився. Пішов на вільні хліби. Зокрема, почав постійно співати на Чернечій горі. Ось уже майже 20 років влітку кобзарюю біля могили Шевченка. Свого часу навіть жив там, побудувавши хатинку на сусідній із Чернечою горі. У 1994 році очолив Всеукраїнську спілку кобзарів України, тож за школою у Стрітівці постійно стежив. Попрохали ми у Верховної Ради п'ять мільйонів на збереження кобзарства. Виділили два. Але чомусь замість Стрітівки ці два мільйони гривень опинилися на Рівненщині, у музичному училищі. Я тоді у Рівне і почав їздити, аби принаймні мільйон повернути. З того нічого не вийшло. Тодішній голова обласної державної адміністрації Василь Червоній запропонував створити у Рівному дитячу кобзарську школу. Я погодився. Так при НВК "Рівненський обласний ліцей-інтернат" з'явилися класи художньо-естетичного напрямку "Кобзарство" для хлопців п'ятих-восьмих класів. Створили капелу бандуристів "Нащадки", яка має звання зразкової. Маленькі кобзарики постійно посідають призові місця на всеукраїнських конкурсах. — Про одного хлопчика розповім вам, — усміхається Володимир Горбатюк. — Запам'ятався він мені дуже. Запримітив я його у Зарічненському районі. Матері запропонував віддати до нас у школу, адже і гуртожиток є, і навчання безкоштовне. Мама вагалася, а потім таки хлопчика до нас привезли: він заявив, що як не віддадуть його, то втече з дому. Хист до бандури мав надзвичайний. Він уже продовжив навчання у Стрітівці (нині це вища педагогічна школа кобзарського мистецтва), грає у капелі, сам бандури почав майструвати. Загалом пан Володимир великі сподівання покладає на дітей, вважає, що потрібно їх спрямовувати у правильне русло, і як приклад згадує такий випадок: — Років десять тому співав, як завше, на Чернечій горі. Якраз тоді привезли на екскурсію піонерів. Не дивуйтеся, і нині в червоних галстуках дітей привозять. Вожаті поводили їх по горі і до мене підвели. Заспівав я їм пісню "Яничари". Важка композиція дуже, на дітей справила гнітюче враження. Наприкінці вони мене питати почали: "А хто такі яничари?". Я їм і сказав: "Хто такий Павлік Морозов, ви знаєте? Це ж і є яничар". Ви б побачили вираз обличчя піонервожатих, вони почали відводити дітей від мене і пояснювати, що Павлік Морозов — це велика людина. А я ззаду підходжу і випалюю: "Не слухайте, діти, цих виродків, бо і самі такими станете". Викликали міліцію, почали мене звинувачувати, що я дітей обзивав. А в Каневі я ж не один рік прожив, всі мене знають. Поїхав я у відділок, аби хлопців не підставляти, щоб бачили, що роботу зі мною провели. А загалом мене дуже розчаровує те, що я бачу у Каневі. Половина вчителів, які супроводжують екскурсії, привозять дітей не до могили Шевченка, а в музей. Вони навіть не знають, що на Чернечій горі похований Кобзар. Просто привозять дітей, бо так треба. У Володимира Горбатюка вже записано три альбоми пісень, як за мотивами творчості Тараса Шевченка та інших авторів, так і своїх. Виконує кобзар близько двохсот пісень. — Я два роки як офіційно на пенсії, — розповідає кобзар. — Думаю ще трішки попрацювати та й піду знову на вільні хліби. Людина, яка вже раз спробувала вільного життя, завжди хотітиме повернутися. У мене колись і вуса такі довгі були — аж по груди. Проте обрізав. Все вони мені заважали у грубці палити: як тільки нагнуся, вони мені падають на коліно... З вусами, до речі, у пана Володимира пов'язані спогади про Президента Леоніда Кучму: — У 2000 році Кучма вручав мені почесне звання "Заслужений діяч мистецтва". Вручав тоді усім нагороди, тиснув руку і щось говорив. Тут і моя черга прийшла. Я у вишиванці вийшов, швидкою ходою — до Президента, аж вуса розвівалися. Дивлюся, а він замість того, щоб мені руку простягти, зробив крок назад і голову у плечі втягнув. Я сам вже руку подав, він потиснув і промовив лиш "Вітаю...". Я тоді зрозумів: Президент мене злякався. Пізніше я співав на Чернечій горі, якраз як Кучма приїхав до могили Шевченка. Мені спершу його охорона сказала піти з гори, проте я вперся, і вони мене залишили у спокої. Кучма поклав квіти до могили і до мене підійшов, послухав пісні, кинув пожертву. Я підійшов до Президента, простягнув касету із записами своїх пісень, і кажу: "Ви мені звання вручили, а я вам хочу вручити свої пісні". Він схопив мене за руку, засміявся і сказав: "Помню-помню". Цього року Володимир Горбатюк, як завжди, співав у Каневі, тричі у Луцьку та двічі у Тернополі. А от на початку 90-х його графік був розписаний на місяць наперед: на поличці завжди лежала пачка залізничних квитків і запрошень на різні концерти і фестивалі. — Нині співають здебільшого просто заради грошей, — ділиться роздумами пан Володимир. — Люди, зрештою, розчаровуються і до всього кобзарства вже серйозно не ставляться. Раніше пожертву клали лише тоді, коли слухали по три пісні хоча б. Дехто годинами стояв. А нині люди, навіть не зупиняючись, кидають монети і йдуть далі. Спочатку це мене ображало, проте вже звик. Нині люди борються за виживання — всі зайняті, закручені, зневірені. Проте я вірю, що все зміниться. Кобзарство потрохи відроджується — відродиться потреба у ньому суспільства, як на початку незалежності, коли люди вірили у краще майбутнє.
