Поїсти у центрі столиці тепер не проблема. Фаст-фудів, тобто недорогих як для Києва і досить чистих їдалень, вистачає на усіх. Товчуться там в основному або гості міста, у тому числі іноземці, або студенти, або працівники численних офісів, розташованих довкіл.
Поїсти у центрі столиці тепер не проблема. Фаст-фудів, тобто недорогих як для Києва і досить чистих їдалень, вистачає на усіх. Товчуться там в основному або гості міста, у тому числі іноземці, або студенти, або працівники численних офісів, розташованих довкіл. Ті, хто вже може дозволити собі не брати бутерброд з дому, але ще не може замовити обід в одному з не менш численних, ніж фаст-фуди, ресторанів у центрі Києва. Такий собі середній клас. Мені теж у тих фаст-фудах бувати доводиться. Чому б і не з’їсти швиденько гарячого борщу у чистоті та спокої? Та сталася у мене у тому фаст-фуді зустріч, після якої апетиту ходити туди вже якось немає. Спочатку все було нормально. Чайна ложка сметани повільно танула у борщі без м’яса, часниковий соус просякав усередину тепленьких пампушок, пакетик чаю з бергамотом ароматно набухав у чашці з гарячою водою. Аж раптом за столик навпроти вмостилася жінка. Теж пообідати. Серед решти публіки вона виглядала як випускниця на випускному вечорі посеред укладальниць асфальту. Тільки навпаки. На тлі одягу невідомого кольору і матеріалу було видно майже сірого кольору жіноче обличчя з неприродною кількістю зморщок. На голові у неї було теж щось незрозуміле. Дама з дивною зовнішністю по-діловому взялася за обід, ретельно пережовуючи усе, що стояло перед нею на столі. Відвернутися мені не було куди, а кинути гарячий та ще й оплачений попередньо обід було проти моїх правил. Тому я опустив очі й без особливого апетиту розправлявся з борщем, дивлячись лише на стіл поперед себе. Коли я нарешті допив чай і підняв очі, дивної відвідувачки навпроти вже не було. Але, як виявилося, розлучилися ми ненадовго. Сірого кольору обличчя під схожим на лахміття одягом я побачив вже за кілька хвилин біля входу до станції метро «Хрещатик». Жінка стояла трохи збоку від нескінченного потоку людей і жебрала, простягнувши поперед себе пластиковий стаканчик із монетами та дрібними купюрами. Чи то в неї ці гроші були з собою, чи то вона вже встигла стільки нажебрати, поки я допивав чай. Якщо нажебрала, то виходить, від однієї до двох гривень за хвилину або, відповідно, приблизно сто гривень за годину. Із такими заробітками могла б і до ресторану на обід ходити — чомусь саме про це я подумав у першу мить. Потім уявив собі цю жебрачку за столиком із білою скатертиною, кришталевими фужерами, порцеляновим посудом та срібними виделками. Ні, туди її не пустять. Хіба що ввечері, після роботи. Чому ні? Мені теж доводиться часом бувати у ресторанах, а заробляю я, судячи з усього, менше за цю жебрачку. Якщо ж поміняти їй одяг і трохи відмити сірого кольору зморшкувате обличчя, мадам жебрачку буде не відрізнити від таких самих зморшкуватих американських туристок, які щодня прогулюються Хрещатиком і вечеряють у дуже хороших ресторанах. Я чув до того, що місця для жебраків на центральних вулицях столиці давно і суворо розподілені, за чим стежать бандити разом із міліцією. Що цим бізнесом керують ну дуже круті ділки з тіньової економіки та злочинного світу. Можливо, це і так. Не виключено, що обід у фаст-фуді входить у контракт жебрачки як спеціальне посилене харчування. А що тут такого? На роботі людина! А у тому, що заробляє ця людина на нашій слабкості, на нашій традиційній звичці співчувати бідним і знедоленим, немає нічого поганого. Хіба жінка у білому, яка керує у нас урядом, заробляє не тим самим? І не лише вона, а усі, кого ми пообирали за її спиною, а також за спинами інших? Вони ж так само душили з нас сльозу перед виборами. Лише розраховувались ми не копійками, як із жебрачкою, а своїми голосами на виборах. Тому ходять наші обранці обідати не до фаст-фудів, а до дуже хороших ресторанів. Робота у них така. Вимагає рівня відповідного. Хоча якщо так піде далі, зморшкуваті жінки у дивному одязі дійдуть і до парламенту. Одна така вже п’ять років товчеться навколо Ющенка, її вже делегатом з’їзду обирали, тепер залишилось обрати у депутати. Тому не здивуюсь, якщо за певний час знову побачу знайоме сіре обличчі зі зморшками. Тільки не біля метро із простягнутою рукою, а де-небудь по телевізору. Тому що до фаст-фудів та ресторанів мені після тої зустрічі чомусь зовсім не хочеться. Навіть коли на роботі і голодний дуже.
