За часів комуністичної окупації у кожному українському місті була вулиця Чапаєва, існувало кілька десятків населених пунктів, названих іменем «героя громадянської війни». На відміну від інших подібних персонажів, чиїми іменами була засіяна того часу наша земля, саме Чапаєв був насправді популярним. Звісно, що це не була слава більшовицького головоріза, про якого ніхто би і не знав, якби майже сто років тому про нього не вийшов кінофільм. Це був перший і, як на мене, найкращий блокбастер за всю історію кіно в СССР, зроблений за найвищими голлівудськими стандартами. Звісно ж, кінофільм цей не мав нічого спільного зі справжніми подіями, саме тому і мав шалений успіх.
Та успіх цей не міг зрівнятися зі славою, яка прийшла до Чапаєва у сімдесяті роки минулого століття, коли кіногерой став дійовою особою незчисленних анекдотів, що миттєво розліталися просторами тодішньої країни. Разом з іншими персонажами старого фільму Чапаєв саме тоді став насправді народним героєм. З його анекдотичних пригод щиро сміялися десятки й сотні мільйонів «будівників комунізму». Очевидно, що про жодний героїзм у класичному розумінні цього слова не йшлося — сміючись над Чапаєвим, Петькою, Анкою та іншими, народ сміявся над тодішньою владою, яка остаточно забрехалася. Чапаєв з анекдотів був всесильним і непереможним! Його не можна було заборонити чи викреслити — він жив всередині народу і сміявся разом з ним над недолугою комуністичною пропагандою. Саме тому, коли настав час змінювати назви вулиць, сіл та містечок, ніхто і ніде не виступив на захист Чапаєва. Московські посіпаки захищали кого завгодно — від Лєніна до Пушкіна. А за бідолашного Чапаєва ніхто так і не заступився. Причина проста — Чапаєв (той, що з анекдотів) зробив для розвалу комуністичної диктатури більше, ніж усі дисиденти та правозахисники разом. Саме завдяки Чапаєву ніхто не вийшов на захист СССР, коли той перестав існувати — не можна щиро захищати те, з чого разом із Чапаєвим сміялося перед тим вже кілька поколінь. Тому, як на мене, слід якось віддячити тому Чапаєву за зроблене добро. Я зовсім не закликаю повернути його ім’я вулицям та селам. Досить було би перевидання тих самих анекдотів, щоб і нинішнє покоління посміялося як ми колись. Але це навряд чи станеться — нині є чимало людей, які хочуть, щоб їх вважали героями. А їм навіть у анекдотах місця не знайдеться! Хіба що колись потім, коли ці «герої» знімуть про себе кіно. Але і це не варіант — кіно має бути якісним. Лише тоді його герої стануть героями анекдотів. Що, власне, і є найвищим визнанням!