Все більше молодих українців знають про армію лише з кіно. В кращому випадку з телевізійних новин, де на грудях вгодованих атлетів рвуться мундири під напруженими м’язами. Звісно, порівнювати наших солдатів з американськими добровольцями в Іраку не доводиться. Не кожен полковник вкраде у нас за рік стільки, скільки заробляє за тиждень американський сержант. А про рядових вояків і говорити годі. Вічно голодні, рахують вони дні до «дембеля», спочатку страждаючи від звірячих тортур «бойових товаришів», а витримавши, за рік самі стають такими ж жорстокими напівтваринами у військовій формі. У ці дні наша найвища влада бризкає піною з рота, сперечаючись, чи посилати до Перської затоки кілька сотень наших вояків. Вояки ж прагнуть туди, як до раю. Бо ж будуть вдягати та годувати по-людськи, та ще й грошей заплатять. Проблеми українських солдатів на власній території наших нардепів мало цікавлять. На них політичного капіталу не заробиш. Служать-бо у нас не діти тих, хто хоча б на щось впливає, а хлопці з бідних сімей , хлопці, яких немає кому захистити, окрім них самих. Хто ж не може захиститися в нашій «народній армії», той або гине, або стає калікою. Якщо не фізично, то психічно.
...Валентина Вознюка (на фото) із села Полиці привезли з війська несподівано, у передноворічний день. Двоє військових завели хлопця до хати, взяли зі старшого брата розписку про одержання нехитрого солдатського скарбу та 30 гривень грошей і поїхали без зайвих пояснень. У родині Вознюків, де, окрім Валентина, ще дев’ятеро дітей, на той час був інший клопіт — ховали померлу бабусю Валентина. Коли ж мати звернулася до сина, він нічого не зміг їй пояснити. Ще два місяці тому до війська пішов здоровий юнак, а тепер на ліжку сиділа його бліда тінь. Прослужив Валентин Вознюк у військовій частині на Харківщині лише 11 днів. Згодом, за свідченням начмеда військової частини А3306 М.Кривка, солдат замовчав і не виконував накази і розпорядження, відмовлявся від їжі. У Валентина Вознюка виявилися явні симптоми психічного захворювання, і, потримавши кілька тижнів у госпіталі, юнака звільнили від служби та відправили додому. Що стало причиною захворювання, чому призовник, пробувши трохи більше тижня на службі у наших славних Збройних силах, раптом збожеволів? Що він такого побачив, що з ним зробили? Відповідей на ці запитання ми навряд чи дочекаємося. Можливо, Валентин згодом і заговорить, але хто ж йому повірить? Вчорашній вояк поки що лікується в обласній психіатричній лікарні, витрачаючи на ліки останні гривні з небагатого сімейного бюджету. Мати Валентина Софія Вознюк — пенсіонерка, працює лише старший син. Вознюкам кажуть, що ніби можна одержати страховку, треба тільки висновок лікарів. А висновку досі немає. На вихідні хлопця забирають додому, він починає потихеньку допомагати по господарству. Всі в селі пам’ятають його нормальним хлопцем, він не вживав алкоголю і не виявляв жодних нездорових схильностей. Чи повернеться він до нормального життя, чи так і залишиться тягарем у сім’ї, щоденним нагадуванням про те, що можуть зробити з людиною у нашій армії? Платні крикуни цими днями ходять навколо посольств і протестують проти війни на Близькому Сході. Або навпаки — закликають до війни. Звірства у нашій армії вже давно нікого не хвилюють. Ніхто не протестує, ніхто не виходить до Міністерства оборони чи Адміністрації Президента із плакатами та пікетами. Навіщо? Хто не хоче — той не служить. А в бідних і не захищених від «почесного обов’язку» родинах, таких як сім’я Вознюків, підростають нові призовники. Поки що нормальні, здорові й життєрадісні. Вони ще не служили, ще не знають, що служба в нашій мирній армії страшніша за війну. Хіба що кинуть оком на мовчазного Валентина. А може, і добре, що він мовчить?
