Найрозумніші в шахи вже не грають

4044 1

Ми у соцмережах:

Найрозумніші в шахи вже не грають

Схильна перебріхувати абсолютно все, вітчизняна преса давним-давно охрестила командний шаховий турнір, що проводиться під егідою ФІДЕ вже більш як півстоліття, «шаховою олімпіадою». Нехай буде так, якщо це комусь приємно. А приємно з цього приводу вже багато років було хіба що керівникам СРСР і Росії, чиї команди багато літ були незмінними переможцями всесвітніх командних турнірів. Чим є шахова першість сьогодні? Чи дійсно ми можемо пишатися досягненнями української шахової думки, що опинилась минулого тижня «попереду всієї планети»?

Із забави в політику і назад Древня гра в шахи протягом сторіч була улюбленою розвагою недурних людей. Названі публіцистом початку минулого століття Ульяновим «гімнастикою розуму», шахи приблизно в той самий час піддалися загальному процесові організації, що відбувався тоді по всьому світу. Гравці в шахи (англійською «чесплеєри»), котрі розігрували спочатку звання чемпіона світу по-джентльменськи, шляхом взаємних домовленостей, об’єдналися в міжнародну федерацію ФІДЕ, яка і почала керувати світовим шаховим господарством. Точно так само об’єдналися гравці в шашки (прості та стокліткові), гру го й в інші розумові забави. Записи шахових партій гросмейстерів аналізувалися знавцями, яких було набагато менше порівняно, наприклад, з аудиторією кінофільму «Чапаєв». На щастя або нещастя для шахів, на цю гру в сорокові того ж минулого століття звернув увагу «корифей усіх наук» Йосиф Сталін. За задумом радянського диктатора радянські шахісти повинні були стати найсильнішими у світі, довівши незаперечну перевагу соціалістичної держави в інтелекті. Коштувало це Країні рад недорого: розставити в клубі десяток шахівниць по три карбованці й доплатити півставки штатному спортінструктору. Решту радянські шахісти зробили самі. За умов, коли бізнес у країні карався в кримінальному порядку, шахи були однією з небагатьох сфер, дозволених для застосування сил розумним і заповзятливим людям. За якихось два роки світова шахова корона міцно закріпилася в СРСР. Тому що більше ніде у світі настільну гру не додумалися зробити інструментом міжнародної політики. Радянські газети 40-60-х років регулярно повідомляли робітникам і колгоспникам новини з останніх міжнародних шахових турнірів. Зрозуміло, що двірника Петренка не дуже інтригував захист Каро-Кан, зате належність чемпіонів до СРСР забивалася в голови народу міцно. І навіть не дуже благозвучні для московської номенклатури прізвища радянських шахових лідерів (суцільні ботвинники, бронштейни, петросяни, талі, гуфельди та інші дорфмани) не применшували пропагандистського ефекту. Ми твердо знали, що наш народ найрозумніший у світі, тому що в шахи грає краще за всіх. Апогей процесу настав у сімдесяті, коли чемпіоном світу зненацька став американець Фішер. Талановитий юнак зумів зробити непоганий бізнес зі своєї перемоги над «совєтами». За свою участь у матчі він вимагав не добові й символічну статуетку у вигляді призу, а цілком серйозні гроші. І американський бізнес розщедрився! Призовий фонд оголошеного, але який так і не відбувся, матчу Фішер — Карпов становив близько шести мільйонів «зелених». І це в ті часи, коли пляшка «Хенессі» коштувала в «дьюті-фрі» московського аеропорту Шеремєтьєво всього три долари. Високі ціни на «шахових королів» протрималися майже два десятиліття і мали винятково політичне походження. Коли ж політика із шахів зникла, гроші пропали. Скоріше за все, назавжди. Останній «виразний» чемпіон світу Каспаров спробував було зробити із шахів бізнес, але спонсори, яких він спочатку розвів на кілька мільйонів, дуже швидко «згорнули лавочку». Усе просто: шахи не можна успішно показати по телевізору. Реклама через шахи неефективна. Світова шахова думка, що розслабилася на «політичних» гонорарах, виявилася до подій неготовою. ФІДЕ збанкрутувала. Її з потрохами прикупив такий собі пан Ілюмжинов, спритний президент Калмикії. І тепер не знає, що робити з цим тягарем. За великим рахунком, шахи світові вже не цікаві. Любителі можуть грати в них ще тисячу років, обмінюючись видатними партіями в спеціалізованих журналах. Але тим, чим вони були при Сталіні-Брежнєві, шахи вже ніколи не стануть.

Куди ми злетіли? Коло шахових вундеркіндів звузилося стрімко. Розумний хлопчик сьогодні піде заробляти гроші в бізнес. Навіщо йому длубатися над шаховою теорією, коли багатства і слави можна досягти легшим і простішим шляхом? На зміну поколінню гросмейстерів сімдесятих-вісімдесятих прийшло принизливо мало талантів. Звання чемпіона світу втратило свій блиск і привабливість настільки, що навіть наш Президент Кучма вирішив відмовитися від схваленої спочатку дорогої ідеї провести шаховий матч за світову корону в Ялті. Руслан Пономарьов із Краматорська, який виграв світовий шаховий чемпіонат 2002 року, що проводився за неприйнятним для шахів «футбольним» принципом гри з вибуванням, прогнозовано став каліфом на годину. Серйозні чемпіони рівня Каспарова прекрасно знали рівень Руслана і не сприймали його всерйоз. Злякавшись розгрому, наш чемпіон спочатку скандально, а потім тихо «з’їхав з теми», відмовившись захищати виграний титул. Сьогодні існує кілька шахових чемпіонів світу за кількома версіями. Майже як у боксі, з тією різницею, що шахових чемпіонів не знає широка публіка, від них не пищать дівки-малолітки, права на показ їхніх матчів по телевізору не купуються за скажені гроші. Тобто взагалі не купуються. На шаховому безриб’ї в багатьох з’явився шанс. І в узбецького чесплеєра з важковимовлюваним прізвищем, який змінив Пономарьова на місці чемпіона за версією ФІДЕ. І в нашої збірної, яка зненацька успішно зіграла на останньому «призі націй». Скориставшись тим, що за Росію не виступало четверо провідних гросмейстерів, включаючи Каспарова і Крамника, а проти нас команди з країн колишнього Союзу грали на подив слабко, Україна стала переможцем. Чи значить це, що ми тепер найрозумніші у світі? Навряд чи. Сьогодні набагато більше цінується розробник програм для шахового комп’ютера, ніж живий шахіст. Після того як електронна машина «навчилася» грати сильніше за людину, дяді й тьоті, які переставляють фігурки на дошках під час міжнародних турнірів, стали лише більш-менш щасливими користувачами комп’ютерних розробок. Зрозуміло, що наших шахістів за перемогу нагородять, можливо, якимись грошима, можливо, ще чимось. Платити, якщо подумати, особливо і нема за що. Ні титул Пономарьова зразка 2002 року, ні командний успіх року нинішнього вже не потрібен політикам і спонсорам. Рейтингу ці титули не додають, продажу жодним чином не сприяють. Просто приємно, що Україна — чемпіон. І все.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також