Існують події, про які немає потреби нагадувати. Хоча з нашої преси станеться: то повідомлять про Різдво, то про Великдень, то про Трійцю, то про День незалежності… І що б ми усі робили, якби нам про них не нагадали? На щастя, є дні, настання яких існує незалежно від того, чи про них нагадують, чи про них навпаки — не попереджають. Навіть в умовах щоденної метушні й клопотів, коли слід усюди встигнути і ні про що не забути, настає хвилина, коли розумієш, що встигнути усюди все одно не зможеш. Згадуються у цю хвилину усі ті, кому вже немає куди поспішати. Причому хвилина ця з кожним роком стає все більш пронизливою. Це вже не дитинство, коли цвинтар на вулиці Паризької Комуни видавався такою собі архітектурною пам’яткою про людей, які жили колись давно і не мають ніякого відношення до твого життя, яке тоді здавалось вічним.
Існують події, про які немає потреби нагадувати. Хоча з нашої преси станеться: то повідомлять про Різдво, то про Великдень, то про Трійцю, то про День незалежності… І що б ми усі робили, якби нам про них не нагадали? На щастя, є дні, настання яких існує незалежно від того, чи про них нагадують, чи про них навпаки — не попереджають. Навіть в умовах щоденної метушні й клопотів, коли слід усюди встигнути і ні про що не забути, настає хвилина, коли розумієш, що встигнути усюди все одно не зможеш. Згадуються у цю хвилину усі ті, кому вже немає куди поспішати. Причому хвилина ця з кожним роком стає все більш пронизливою. Це вже не дитинство, коли цвинтар на вулиці Паризької Комуни видавався такою собі архітектурною пам’яткою про людей, які жили колись давно і не мають ніякого відношення до твого життя, яке тоді здавалось вічним. Усі написи на хрестах та пам’ятниках здавалися тоді старими і зовсім ні про що не говорили. Тепер же, проходячи по міському цвинтарю, раптом розумієш, що тут набагато легше зустріти знайомих, ніж на центральній вулиці міста. Чи не на кожному десятому пам’ятнику упізнаєш обличчя на портреті, чи не кожне десяте прізвище про щось нагадує. Ось тут лежить батько Сашка, на похорон якого ми прийшли колись усім класом… А десь далі й сам Сашко спочиває вже який рік… А тут — вчителька паралельного класу, а тут — доктор, який гланди видаляв, а тут… Словом, знайомих на кладовищі стає щороку все більше, а на вулицях усе менше. Особливо це буде видно у неділю, коли всі зійдуться в одному місці, коли почнеш плутати: кого не бачив довше — того, хто прийшов поклонитися, чи того, кому вже поклоняються. Отак і збираються вони усі разом. І живі із своїми проблемами і турботами, досягненнями і невдачами. І померлі, в яких також було неймовірно багато приводів для хвилювань. Найбільш успішні з них лежать ближче до центрального входу, ніби нагадуючи родичам, заради чого вони ото все життя метушилися, намагаючись усіх випередити. Ось так і випередили. Ще багато чого можна згадати у цей день. Багато про що подумати. Наприклад, про те, як там твоє авто на узбіччі залишене. Чи не зачепив його хтось ненароком? Чи не загородив так, що потім не виїдеш? Чи не виписав тобі штраф автоінспектор за паркування у недозволеному місці? Може, воно і добре, що не знаємо ми, хто і на чому буде приїжджати колись у цей день до нас, і чи буде приїжджати взагалі. І чи буде куди приїжджати, бо ж місця під наш спочинок вже дуже скоро не вистачатиме. Як вже не вистачає у столиці. І як же все-таки добре, що цей день буває лише один раз на рік. Що в усі інші дні ми можемо не думати про вічне, а продовжувати бігти наввипередки кожен у своєму напрямку. Бігти не згадуючи, що місце фінішу відоме. Щойно звідти…
