Одинадцять років бореться за життя доньки

2147 0

Ми у соцмережах:

Одинадцять років бореться за життя доньки

«Лише 2 відсотки, що вона житиме», — сказав лікар, готуючи до операції Тетяну, яку збив на вулиці Костополя п’яний водій. Тоді їй було двадцять років. Кілька місяців боролись лікарі за життя Тетяни. Врешті-решт, як безнадійну, виписали додому. Помирати. Однак мати, всупереч невтішним прогнозам, уже впродовж одинадцяти років самовіддано бореться за життя доньки, яка так і не опритомніла. Тетяна не впізнає не тільки своєї матері, а й 12річної доньки Оленки, яка виросла, ні разу в житті так і не почувши від неї ні слова. Ніби є мама, і ніби й немає її...

Тані було п’ять рочків, коли помер батько Будинок Чібісових розташований на околиці Костополя. Привітна пані Люба зустрічає мене у затишній охайній вітальні, де на дивані лежить Таня. Турботливо обтикана подушками і прикрита ковдрою, вона не спить, але її погляд неусвідомлено десь блукає. На мене Таня ніяк не реагує, так само, як і на свою матір. Помічаю, що у неї неприродно зігнуті руки. У пані Люби на очі навертаються сльози і вона починає розповідати: — По суботах ми Таню купаємо. Спеціально донька старша приходить, щоб допомогти. Днює Таня на дивані у вітальні, а вночі ми з нею у спальні. Не спить вона спокійно, то й я не висипаюся. У Бога тільки сил прошу, щоб могла зробити все для доньки. Бо я все одна. Син — у роз’їздах постійно, донька старша окремо живе. То навідуються вони тільки періодично. А так щодня сусідка Надя Улянчук приходить, допомагає помити мені Таню, підняти її, перенести. Хоч і старша за мене (мені вже 67 років), навіть в ожеледицю взимку чимчикує до нас із паличкою. А це ж дванадцятий рік уже пішов після того страшного дня… Наймолодшій з трьох дітей пані Люби чорнявій Тані було п’ять рочків, коли помер її батько. Тож росла вона напівсиротою. Була малесенькою зростом, дрібненькою на личку і дуже слухняною. «Не раз, будучи школяркою, — усміхається, згадуючи мама, — не могла портфель з книжками підняти». Після закінчення школи №1 вступила до місцевого медучилища. Хотіла стати медсестрою. Ще під час навчання у неї знайшовся жених, прапорщик Сергій. Зустрічалися недовго. Відразу після училища вийшла Таня за Сергія заміж, а в лютому наступного року в них народилася донечка Оленка. Жили молоді з пані Любою. Ніби ніщо не віщувало лиха. Втім, щастя їхнє було недовгим.

«У той вечір мені було недобре на душі» 24 серпня 1996 року Таня з Сергієм вирішили піти разом з друзями на святкування Дня незалежності. Шестимісячну Оленку залишили на бабусю Любу. Події того злощасного вечора пригадує п. Люба: — Ми з внучкою довго тоді не спали. Потім я вклала її, а сама ніяк не можу заснути — недобре мені на душі. Близько 23ї години у двері постукали. Відчинила, а на порозі сусідка ( її діти з моїми разом гуляти пішли). Каже: «Таню машина збила». Вони вже поверталися додому зі святкування. Метрів 200 до нашого повороту залишилося, як вискочило авто на великій швидкості. На ньому п’яні їхали до корчми «Крайня хата». Таня з сусідом ззаду йшла, а її чоловік з рештою компанії попереду. То сусіда від удару авто відкинуло на узбіччя, а Таня підлетіла вгору, вдарилася об капот, пробила головою лобове скло і, перелетівши через машину, упала на відстані 17 метрів від сусіда. Почувши це, я залишила Оленку з сусідкою, а сама — в реанімацію. Прибігла туди. Лікар мене до Тані не хотів пускати. Як побачила її — серце впало. Лежить моя Таня, голова закинута назад, у горлі гумова трубка, витягнуті безживно руки, ноги. Вона втратила багато крові, бо зі стегна вирвало шматок м’яса. Пульс не прощупувався. «Лише 2%, що вона житиме»,  — сказав лікар. «Що ж, хапаємося за ці 2%», — відповіла я. І доньку почали готувати до операції. Викликали з Рівного нейрохірурга. Я вийшла на ганок лікарні й давай голосити: «Твоє втручання, Господи, треба! На Тебе єдина надія!». Подзвонила до віруючих (якраз тоді я у п’ятидесятники ходити почала), попросила їх молитися за доньку. Уранці Тані зробили операцію. Вона залишалася в реанімації. До свідомості не поверталася. Через півтора тижня її перевезли в нейрохірургію до Рівного. Виносячи на ношах до «швидкої», медики казали: «Гарантії, що довезете живою, дати не можемо». Я всю дорогу до Рівного кричала: «Ісусе, ти єдиний можеш врятувати її!». Наступного дня Тані зробили другу операцію. Уже вийняли з горла гумову трубку, вставили пластмасову. Лікар-нейрохірург Микола Томащук був дуже чуйним, по кілька разів на день заходив до неї. Всі медики, як могли, боролися за життя моєї доньки. Вона довго температурила. Два місяці провела в лікарні. Зробили третю операцію. Адже після того, як з горла вийняли другу трубку , звідти хлинув гній. Донька ледь не померла, почала задихатися, синіти. Виявилося, що у неї утворився пролежень. Її знову різали. Врятували. Але стан здоров’я не поліпшився.

Доньку виписали додому помирати Побачивши, що надії немає, медики Таню виписали з лікарні додому помирати. Пані Люба не вірила, що втратить дитину. Благала всіх знайомих і незнайомих молитися за неї. Щоб Тані було комфортно, попросила з нейрохірургії спеціальне ліжко. Але завідувач відділення запросив за нього 510 гривень. У пані Люби вже не було ні копійки: все пішло на ліки доньці, а період був якраз той, що почали затримувати зарплатню. На щастя, ліжко знайшлося. Допоміг іноземний місіонер. Коли він почув, скільки за ліжко вимагали з пані Люби, був дуже обурений. Адже саме він забезпечив безкоштовно ліжками відділення нейрохірургії міської лікарні Рівного. На подарованому місіонером ліжку Таня провела два роки. Потім пані Люба віддала його безкоштовно в реанімацію Костопільської райлікарні, щоб ним користувалися інші хворі. Після повернення додому боротьба за життя Тані продовжилася. У неї трималася температура, час від часу виникали судоми. У лікарні її тримали на спеціальних препаратах, а тут потрібно було годувати самій. Їсти Таня не могла. Довелося годувати її через зонд. Мама дрібненько терла їжу доньці на тертці і так годувала, давала соки. Це тривало півроку. Поступово Таня поправилася, почала відкривати очі, рот. Таня стала відчувати, у неї відновився ковтальний рефлекс. Вона почала противитися такому способу годування, і мама почала їй давати їжу з ложечки. — Дві години у мене йшло на те, щоб її погодувати, — витирає сльози п. Люба. — У мене за цей період ноги спухали, як колоди ставали. Невимовно тяжко було дивитися на Таню. Думала, не витримаю цього всього. Ночами спати не могла. Але я дуже сильно її люблю, тому й кріпилася. Якось лікарі до нас заходили. Подивилися на неї, і я помітила, як один з них махнув рукою до інших. Мовляв, нічого з цього не буде. А я подумала: «Ти собі махай, а ми все одно боротимемося!». Та й нині медики гарантій на життя Тані не дають. Ми вже майже не звертаємося до лікарів. Тільки анестезіолог-реаніматолог Олена Павлік, яка живе по сусідству, заходить до нас, допомагає, як потрібно, крапельницю поставити, укол зробити. Я дуже вдячна їй за це. Донедавна у Тані трималася температура. Але цілитель з Сарн, який медом лікує, порадив маточне молочко бджолине їй давати і це допомогло. Зубів, правда, у Тані нині немає. Три роки тому, як погнили і почали боліти їй, викликала лікаря, то він повиривав. Але незважаючи на це все, помітний прогрес: хоч Таня і не говорить, але відчуває, реагує на звук, світло, кашляє, чхає, дивиться. У неї міняється міміка обличчя, коли вона слухає музику. А я спеціально їй включаю релігійні пісні.

Ті, що скалічили Таню, не покарані Зрідка до Тані навідується її донька Оленка, але жінка не впізнає її. Дівчинка має такі ж карі очі, як і її мама. Їй вже майже 12 років. Оленку виховує тато. Він живе зі своїми батьками. А що ж ті, хто збив Таню, зробивши її на все життя калікою і залишивши Оленку без маминої турботи? Вони, каже пані Люба, так і не відповіли перед законом. Вину за те, що трапилося, взяв на себе власник авто. Нині він виїхав за кордон. А п’яний, який їхав за кермом, вийшов сухим з води. Нині він спокійнісінько працює… в прокуратурі області. Пані Люба, коли залізла по вуха в борги, витративши усі гроші на лікування Тані, звернулася до нього з проханням їх погасити. Тож це єдине, чим він їй допоміг — якоюсь тисячею гривень. Чи мучить його совість за чуже скалічене життя — хтозна. Тим часом з фотокарток у вітальні пані Люби усміхається красива, сповнена щастя, Таня. Саме такою — доброю та щирою — її пам’ятають шкільні й студентські друзі.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також