Іванові пощастило. Якщо взагалі можна сказати, що тим, хто зараз воює на сході, щастить. Він - у піхотній бригаді, яка охороняє один зі складів на Луганщині і яку сепаратисти не зачіпають через… відсутність інтересу. Бо найстрашніша зброя у Івановій бригаді – автомат.
Іванові – близько 30. Вдома – дружина та двійко дітей. Востаннє їх бачив місяць тому, коли приїздив додому. На ротацію, подумаєте? Якби ж то. Мобілізованого ще весною Івана не відпускали. Дружина схитрувала: виробила довідку, що хвора, тож так лише змогла повернути чоловіка на тиждень-другий додому. А потім знову викликали на АТО, бо бригада мала значні втрати. Поки Іван був вдома, йому телефонували фронтові друзі: «Того вже нема, а пам’ятаєш того? Розірвало. – А я ж з ним на блокпостах стояв, хороший такий був. – А той у госпіталі, тяжкий».
- Одного мого товариша вже у рівненський госпіталь перевели, - розповідає Іван. – Він піротехніком був. Підірвався на міні. Міцний такий хлопака, м’язистий, так у його тілі тепер дірки у кілька сантиметрів. М’язи аж потріскали від осколків. Знеболююче не дають вже – боїться, що звикне. Доводиться терпіти.
Сам Іван хоче додому. Обіцяли, що відпустять у вересні, проте тепер мовчать – людей втрачають сотнями, тож у ротацію солдати потрохи перестають вірити. «Знаєш, мені здається, що звідси або трьохсотим, або двохсотим повернутися тільки можна»… Іван просить не вірити тому, що говорять по телевізору, бо не 12-ть людей гине за день, десятки, а то й навіть сотні.
- Ми знали, що один із батальйонів Західної України за день втратив 160 бійців… А в новинах сказали - 13-ть, - обурюється Іван. – Нас тут залишили. Порошенко зараз поводиться як Янукович, який не знав, що робити з Майданом. Таке враження, що президент не бачить, що тут люди помирають. Нам же заборонено стріляти. А якби дали команду, ми б могли за три дні від сепаратистів територію зачистити. Вони не в селах сидять, і не в містах – а за ними. Але, вочевидь, не вигідно давати команду… А сепаратисти? Відчувають себе безкарно. У нас біля Луганська військова прокуратура є. Наші хлопці сепаратистів ловлять, а вона відпускає. За гроші, мабуть. Чого ж іще? Ми недавно зловили жінку-снайпера, що за гроші наших вбивала. Ми її питали, для чого вона це робить, а вона прямо: «Платіть ви, буду за вас воювати». Її теж відпустили, до речі. І якщо вона може продатися, то що заважає нашим командирам? На початку АТО СБУ знайшла чимало зрадників серед керівництва. І що? Усі на місцях.
Востаннє, коли Іван телефонував, хвалився, що вже кілька днів по них не стріляють, тож усі цілі. Проте каже, що вибухи чути завжди. Особливо вночі стає страшно, бо тоді сепаратисти відкривають найбільший вогонь.
- І б’ють вони у ціль, - з притиском вимовляє Іван. – А нашим хлопцям приносять координати, вони дивляться на карту, а там чисте поле. Точно знаємо, що сепаратистів там немає. Ось так і сидимо – нас вбивають, а ми імітуємо, що ми воюємо. А у нашій бригаді – одні автомати. Навіть безпілотника нічим збити, тож по нас і менше стріляють. Сепаратистів більше цікавить техніка, аби її знешкодити.
Іван охороняє склади, конвоює автомобілі. А ще він водій. Його авто у батальйоні найновіше – має антифриз, тож взимку єдине, в якому не доведеться зливати воду, аби не замерзала. Пощастило його бригаді з місцем – стоять за метрів 300 від села, провели кабель, тож мають власну електрику. Воду у бочці підвозять. Миються по черзі – раз-два на тиждень. Останнього митися не хотілося - холодно.
- Особливо вночі, коли після сну у наряд заступаєш, - розповідає Іван. – П’ять градусів тепла, вітер – промерзаєш до кісток. Сподіваємося, що потепліє. Бо термобілизни нема, теплого одягу теж. А недавно зайшов у їдальню і випадково почув, як один із наших командирів комусь у трубку кричав: «А я що, партизанам маю бушлати видавати»? Партизанами військові називають нас, мобілізованих… На днях мене та ще вісьмох хлопців до кримінальної відповідальності притягнути – 10-15-ма роками погрожували. Зі складу пропало три пістолети. Звинуватили, що це ми, охорона, винні. А у ту ніч якраз такі хлопці чергували, що не п’ють, толкові. Ну ніхто не міг взяти. Втім, нас навіть слухати не хотіли… На щастя, за трохи з’ясувалося, що пістолети були в одного із військових. Коли завантажували боєприпаси, він поклав у кишеню нібито. І при цьому був завсклад. Добре, що військовий повернув взяте. А якби ні, нас би тоді посадили ні за що. Зате капітану і прапорщику, яких насправді є вина, нічого, бо вони капітан і прапорщик… Тут багато хто п’є горілку – аби не відчувати страху, заспокоїтися. Але навіть це не допомагає. Недавно з хлопцем з Луцька говорив. Казав, що покинув горілку, бо нерви не вгамовувала – перейшов на валеріанку.
Івану ще пощастило, як сам каже. Він на базі, де постійно є їжа. На відміну від хлопців у луганському аеропорту, куди постачання продовольства – з перебоями, він не голодує. Відпочивати інколи доводиться мало, але бомблять їх менше і з рідними говорить часто.
- Інколи дуже страшно, але я віри не втрачаю. А що лишається? - додає Іван. - На більше розраховувати нічого.
