За своє життя я ніколи ні в кого не просив допомоги. Свої проблеми звик вирішувати самотужки, розраховуючи тільки на власні сили. Та тепер ми з дружиною — у розпачі. Кілька місяців тому лікарі обласної дитячої лікарні поставили моїй півторарічній доньці Катерині діагноз — гострий лейкоз, іншими словами, рак крові, і назвали суму — 7, 5 тисячі доларів, які потрібні на її лікування.
Наша молода сім’я ще донедавна нічим не відрізнялася від інших. Не скажу, що ми бідували, але й особливими зажитками теж не відрізнялися. Я працював викладачем на курсах операторів ВПТУ № 25, дружина — бухгалтером у районному відділі освіти. Через рік після одруження на світ з’явилася наша перша і єдина дочка Катюша. Дитина народилася майже повністю здоровою. Єдиною вадою в її організмі була дисплезія, тобто мала вона нерозвинутий суглоб правої ноги. Щоправда, як пояснили нам лікарі, хвороба ця не страшна. Головне, потрібно було водити доньку на масажі та прогрівання. Минулої зими я поїхав до столиці, щоб підтримати тоді ще кандидата в президенти Віктора Ющенка на Майдані Незалежності разом з рештою людей. Я прожив у наметовому містечку від самого початку помаранчевої революції до останніх її днів. Потім мені запропонували роботу в одній з громадських організацій і я там залишився, сподіваючись на те, що згодом зможу забрати до себе дружину і доньку. Втім, одразу після інавгурації Президента мої плани звів нанівець дзвінок дружини, яка повідомила, що Катюша спочатку почала скаржитися на сильний біль у ніжці, потім взагалі відмовилася ходити. Зрозуміло, що іншого виходу не було і дружина відвезла її до лікарні, де після попереднього огляду дитину поклали в травматологічне відділення. Я залишив усі свої справи, придбав необхідні ліки і приїхав до Рівного. Лікарі заспокоювали, що в цьому нічого страшного немає, тому вже через кілька днів я повернувся до Києва. Не минуло і тижня, як дружина по телефону повідомила мені страшну звістку — нашу дитину перевели у відділення онкогематології. В Каті медики виявили гострий лейкоз, щоправда, на початковій стадії, тобто такий, який ще піддається лікуванню. За цих обставин питання про столичну роботу для мене вже втратило свою актуальність і я знову повернувся до Рівного. Щоб врятувати дитину, ми продали майже все, що мали, навіть старенький автомобіль. На жаль, цього виявилося недостатньо. Лікарі сказали, що тільки на медикаменти потрібно 7,5 тисячі доларів, а крім цього, ще додаткові гроші на півторарічний процес адаптації дитини. Спробував я звернутися до голови обласної держадміністрації Василя Червонія, так він навіть не спромігся мене прийняти. Після цілого дня очікування в приймальні я потрапив на розмову до першого заступника — Олега Ковальчука. Він передзвонив до начальника обласного управління охорони здоров’я і через лікуючого лікаря моєї доньки уточнив список медикаментів, необхідних для лікування. На цьому допомога вичерпалася. Відверто кажучи, ніколи не думав, що потраплю у таку безвихідну ситуацію. Дякувати Богові, що рідні, друзі й колеги поставилися з розумінням і на перших порах фінансово підтримали. Як буде далі — не знаю. Тому і звертаюся по допомогу до всіх, кому не байдужа доля моєї дитини. Заздалегідь вдячний вам.
