У мене є улюблене місто – рідне Рівне. І, на перший погляд, у ньому зараз все спокійно і не так вже й погано. Якщо ж пригледітися уважніше, виявиться, що моє місто стрімко і невпинно тоне у багнюці політичних ігор, “закулісних” домовленостей і штучно створеній видимості “чесної журналістики”. Далі мова піде про те, як нечесні люди у своїх особистих політичних інтересах користаються ім’ям “четвертої влади”.
Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях від 8 липня 1986 року у справі “Лінгенс проти Австралії”, від 26 листопада 1991 року у справі “Обсервер” і “Гардіан” проти Великобританії (Observer and Guardian v. the United Kingdom”) чітко і зрозуміло назвав майстрів журналістського ремесла “сторожовими псами суспільства”. В цих рішеннях Європейського суду чи не вперше йшлося про роль преси як політичного “наглядача”, оскільки надзвичайно важливе значення для політичного життя і стабільного демократичного розвитку держави мають свобода слова і свобода преси. Ця професія ще й покликана захищати людей: від брехні, “повітряних замків”, що будують довкола “ілюзіоністи”, від несправедливості та образ. Тому журналісти – ще й “пси”, “сторожові пси”. Які обороняють не так саму демократію, як те, без чого ні її, ні будь-чого іншого у цьому світі не існувало б – людей. Але політики — і учорашні, і сьогоднішні “блазні” беруться за перо і грають в лідерів думок, журналістів, людей, чиє слово начебто має вагу, правду і факти. Насправді ж усе це виявляється лише спеціально влаштованим і добре профінансованим фарсом. Екс-депутат Рівненської міської ради (а тепер громадський діяч) Олександр Лащук, вочевидь, також вирішив “перепрофілюватися”. Хоча б тимчасово. Можливо, на найближчі років два. І навіть почав вести свою авторську колонку. На перший погляд може здатися, що через свої тексти автор прагне стати саме тим “сторожовим псом суспільства”. Пан Лащук обрав собі новий “об’єкт” для нападів і розглядання “під лупою” і впевнено “копає” в потрібному для себе напрямку. Тільки ось це “копання, заливання фундаменту та будівництво” вийшло не зовсім законним. Цей нюанс Олександр Лащук упустив. Як і те, що найважливіша місія журналіста – захист людей і правди. Але, напевно, цього його ніхто не вчив, тому дивуватися немає чому. Натомість життя навчило, що коли треба прикрити і відстояти одну незаконність, можна робити це незаконністю іншою. “Клин клином” - за таким сценарієм пішов наш “вовк в овечій шкурі”. Хоча читаючи останні “сенсаційні” матеріали пана Лащука, провести паралель між ним і вовком – рука не піднімається. Скоріше, на думку спадає один з персонажів дитячих оповідань Редьярда Кіплінга “Книга джунглів”. Думаєте, це кульгавий і хитрий тигр Шерхан? Помиляєтеся. Сильними злодіями ще треба вміти бути. Пам’ятаєте шакала Табакі? Найбільш зухвалого та фальшивого мешканця джунглів? Інтриги, награна люб’язність, корисливість і, при цьому, ще й дріб’язковість - ось що властиве шакалу. Табакі ніколи не говорив образ прямо у вічі, а навпаки, збирав та розносив по джунглях плітки під своїм “соусом”. Мешканці джунглів боялись Табакі, оскільки він, хворіючи на сказ, бігав по джунглях та кусав всіх на своєму шляху. Як бачите, рівень нашого політикуму (і пана Лащука зокрема) такий, як награно люб’язний та корисливий шакал Табакі. Коли ж шакал вбирається в овече хутро? Коли йому щось потрібно. Коли йому потрібно вислужитись перед Шерханами світу цього. Коли він бачить вигоду у своїх діях. Коли йому треба приховати себе, зроблене своїми лапами. Коли треба відмити свою репутацію, заплямовану причетністю до чогось поганого. І аж ніяк не тоді, коли шакал хоче захищати людей. І взагалі, захист когось (а тим більше людей) це не в його інстинктах та інтересах. Одна з найбільших проблем шакала у тому, що він – шакал. І ніхто інший. І яке б не було біле та м’яке овече хутро на ньому, якою б щирою та привітною не була єхидна посмішка та нібито привітні очі, його шакаляче єство в парі з підступними діями видаватиме його відразу. Щоб підлаштуватися під реалії сучасного світу, шакал вирішив уподібнитися чомусь іншому. Наприклад, сторожовому псу. Міцному, суворому, строгому і відданому тим, кого він оберігає – людям. Та й тут нашого Табакі спіткала невдача! Здавалось, є чотири лапи, куций, але хвіст, вуха які-не-які, і навіть якщо вміти себе стримувати і не скалитися, то можна бути дуже навіть правдоподібним псом. От тільки не сторожовим псом. Замало сил, замало знань і надто сильне бажання прикрити своє справжнє єство, а не спину людини. Як не крути, а шакаляча душа – не з відданих. Отож у мене до Вас, пане Лащук, запитання – хто Ви? Сторожовий пес суспільства? Чи шакал Табакі при Шерхані? Я й сама спробую про це дізнатися, і оприлюднити інформацію для громадськості. Ольга ПАНДОРА.
