Ім’я молодого диригента камерного оркестру Рівненської обласної філармонії Павла Багінського, очевидно, десь таки впишуть в історію великого музичного колективу. Саме з цим керівником оркестр посів друге місце на першому за останні 15 років Всеукраїнському конкурсі камерних оркестрів. І це при тому, що 29-річний диригент працює з рівненськими музикантами лише півтора року. Успіх у Києві диригент вважає колективним — завдяки самовіддачі всіх музикантів.
— Ми зіграли так, як могли. Перед виступом я запевняв музикантів, що ми маємо непоганий рівень. Дехто був невпевненим, дивився на інші оркестри. Але я казав: давайте не будемо дивитись на інших, а просто покажемо все, на що здатні. І музикантам це вдалося — я бачив, що всі дуже викладалися, навіть ті, хто не вірив у наш успіх. Найскладнішим було те, як ми готувалися до конкурсу. Можливо, не всім це подобалось, оскільки потрібно було «вичищати» кожну нотку, по декілька разів повторювати одні й ті самі місця. Дехто навіть питав: а для чого ми все це робимо? Хоча успіху досяг ввесь колектив, я можу сказати, що це також і моя перемога — і програму я складав, і ідею взяти участь у конкурсі саме я подав, хоча перехвалювати себе не хочу. Врешті, ми стали найкращим оркестром серед професійних філармонійних колективів. — А чому студентський оркестр Львівської музичної академії визнаний кращим за професійні оркестри? — Нічого дивного у цьому немає. Львів, як, наприклад, і Київ, мають можливість обирати в оркестр найкращих музикантів, зокрема, найкращих студентів. У нашій же ситуації ми маємо дуже обмежений ресурс. Коли мене не задовольняє рівень якогось музиканта, я не можу йому сказати — на твоє місце є інший. У Львові на це місце є 15 претендентів. А я повинен працювати з тими, хто є. Я не кажу, що у нас поганий рівень музикантів — навпаки, ми маємо досить професійних оркестрантів. Але не всі мають консерваторську освіту, що дуже важливо для музиканта. — Ви доволі молодий диригент. Як вам працюється зі старшими та більш визнаними на місцевому рівні музикантами? — Декілька років в оркестрі не було головного диригента. Не скажу, що тут була анархія — точніше, повний лібералізм. І мені, справді молодому диригенту, довелося вирішувати деякі проблеми. Такому колективу, як камерний оркестр, просто необхідний головний диригент. І музиканти, навіть визнані, повинні йому підкорятися. Адже досвідчений музикант розуміє, що коли кожен почне казати «а я хочу грати ось так, а я чув, що треба ось так», нічого доброго з цього не вийде. Диригент може бути молодим, помилятися, але якщо музикант буде робити те, що каже керівник, вся відповідальність буде саме на диригенті. Загалом, керівник оркестру повинен дуже виважено підходити до кожного музиканта — не на всіх діють жорсткі методи штрафів та покарань. З кимсь варто і просто поговорити, з’ясувати, чи немає ніяких проблем. — Ви народилися в Москві, вчилися у Києві. А чому поїхали в Рівне? — У мене дві професійні музичні освіти — піаніста і диригента, закінчував Національну музичну академію ім. Чайковського (Київську консерваторію). Ще навчаючись на фортепіанному факультеті, я розумів, що хочу бути диригентом. Тому після отримання першого диплома, з відзнакою, вступив на факультет оперно-симфонічного диригування, який закінчив також з відзнакою. У 2008 році дізнався, що тут оголошено конкурс на посаду диригента камерного оркестру. Я приїхав у Рівне, попрацював з оркестром, повернувся до Києва, де мав непогано оплачувану роботу. Потім зателефонували, запитали, коли я можу починати працювати. У мене жодних сумнівів не було — це саме те, що потрібно.
