Все наше життя — змагання. У кожного своє. І кожен із нас хоча б один раз у житті має стати у змаганні переможцем. Колись змагання були двох видів — спортивні та соціалістичні. Можна було випереджати один одного або на бігових доріжках чи ігрових майданчиках, або безпосередньо за місцем роботи чи навчання.
Все наше життя — змагання. У кожного своє. І кожен із нас хоча б один раз у житті має стати у змаганні переможцем. Колись змагання були двох видів — спортивні та соціалістичні. Можна було випереджати один одного або на бігових доріжках чи ігрових майданчиках, або безпосередньо за місцем роботи чи навчання. За вказівкою згори такі змагання організовували усюди, починаючи з молодшої групи дитсадка, де групи змагалися між собою у кращому співі чи танці. Чим старшими були учасники, тим формальніше виглядали ці змагання. Хоча дошки з іменами «переможців» висіли у кожній установі, на підприємстві чи в навчальному закладі. Часи змінилися, а бажання змагатися, особливо у молодих, залишилося. Згідно із законами діалектики прагнення стати переможцем далеко не у всіх поєднується із здатністю тренуватися чи удосконалюватися у предметі змагання. Хочеться змагання просто так. І сучасна розважальна індустрія надає безліч подібних можливостей. Безголосих співаків, неоковирних танцюристів, знавців всього одразу і тому подібних нині на телевізійних екранах скільки завгодно. Але ж це все одно потребує певної підготовки. Щоб змагатися у співах, потрібно хоча б знати мелодію чи слова, аби визначати найрозумнішого, треба таки щось знати, аби виступати на льоду, необхідно хоча б вміти стояти на ковзанах. А хочеться ж не такого, хочеться, щоб взагалі без жодних зусиль. Уперше я зіткнувся з цим колись у піонерському таборі, де як вихователь малюків ставив із ними аматорський спектакль за відомою казкою. Розподіливши ролі та роздавши тексти, я дав дітям час на підготовку. За дві години я побачив десятирічних дівчаток, які розмалювали себе всіма фарбами, які дозволяли і навіть не дозволяли запропоновані їм ролі. Слів ніхто із них так і не вивчив. Довелося усі слова говорити одному хлопчику, решта ж була задоволена і так — вони ж ходили розфарбовані перед публікою! Якби я знав тоді, як це виглядатиме за тридцять років! Вгадайте з трьох разів, яке змагання вам залюбки влаштують у будь-якій організації, установі чи навчальному закладі? Вгадали — конкурс краси! Цей конкурс можуть провести й успішно проводять усюди. Від тих же дитячих садків до санаторіїв для хворих на енурез. Не існує колективу, де б не було людей, які цілком щиро вважають себе красунями чи красенями і без усякого сорому готові виходити на люди і показувати їм цю свою, прости Господи, красу. Робити ж нічого не треба! Жодних зусиль, жодних тренувань, і лише одна умова — повна відсутність сорому і хоча б елементарного почуття гумору. Не подумайте, я не про тих, що професійні красуні. Хоча їх у нас, як не мене, разів у тисячу більше, ніж треба для потреб реклами одягу та косметики, що веде до певних підозр. Нехай собі, якщо хочуть худнуть і ходять, заплітаючи ноги. Я про тих, хто організовує, проводить і бере участь у чи не щотижневих «конкурсах краси» у нашому місті. Ну подивіться на себе збоку — «перлини» ви наші. Зрозуміло, що негарних жінок не буває, буває мало горілки. Але ж навіщо так часто і так масово? Для яких таких потреб готують молодих жінок оті всі «агентства моделей»? Боюсь, що там щось не так зветься. Як у тій столичній сауні, до якої я здуру пішов був помитися. Ледве втік живий. І здалося мені, що всередині було аж занадто багато осіб, схожих на отих, перепрошую, «перлин». Я не проти жіночої краси, навпаки! Але ж красу свою жінка може показати, не лише по-собачому вихиляючи задом і виставляючи не завжди пропорційні частини тіла на громадський огляд. А може, я вже старий? І красу свою іншим, не «перлинним» чином вже показати неможливо? Днями бачив на іноземному (не нашому ж) телеканалі змагання з плавання. І за тих гарних дівчат у купальниках мені було не соромно. Не те що за наших «перлин».
