Історичний роман Ліни Костенко «Берестечко» не можна назвати легким для театральної постановки. Адже, по суті, він представляє собою монолог Богдана Хмельницького, який перебуває в депресії після поразки його війська в битві під Берестечком. Тож слід віддати належне мужності акторів Рівенського драмтеатру, які не відмовилися від участі в його постановці. Втім, авторка роману Ліна Костенко або такою ж мужністю не відрізнялася, або обіцянки її присутності на прем’єрі були просто черговою приманкою для глядача, бо побачити інтерпретацію свого твору на сцені вона до Рівного не приїхала.
Постановники віднесли своє дітище до жанру містерії, що в перекладі з грецької означає «таємниця, таїнство». Що вони хотіли цим сказати, зрозуміти тяжко, адже академічні словники трактують дане слово як «середньовічна європейська драма на релігійні сюжети» чи «таємний релігійний обряд, до участі в якому допускаються лише посвячені». Чи то причастя до фрагментів вітчизняної історії вони мали на увазі, чи то Богдана Хмельницького прагнули показати, як українського Мойсея, чи то натякали, що виставу мають дивитися «посвячені», тобто ті, хто принаймні прочитав роман Ліни Костенко — залишилося загадкою. Втім, думка про «посвячених» має раціональне підґрунтя, адже для тих, хто не дуже добрий знайомий з історією Берестецької битви і не читав роману, вникнути в сюжет вистави було не так і просто, адже програмка, яку пропонували глядачам купити за дві гривні, не містила лібрето. А воно було б дуже доречним, тим паче, що постановники, ставлячи виставу, не дотримувалися послідовності подій, описаних у романі Л.Костенко. Загалом же вистава вийшла на більш-менш пристойному рівні. Володимир Петрів (у ролі Богдана Хмельницького) переконливо зіграв депресію: з прикладанням до чарки, «пережовуванням» минулого, неадекватними вчинками. Єдине, чого бракувало його грі, це більш виразного виокремлення майже крилатих фраз з роману на кшталт: «Ми — лірники. Ми любимо вертеп. Нам головне співати про калину». Вирізнялася Алла Луценко (Гелена — друга жінка Хмельницького), яка, майже ні слова не говорячи, майстерно виконала роль жінки-зрадниці. Переконливим був Тиміш, син Богдана Хмельницького, якого зіграв молодий, але вже відомий після ролі в «Суперниках», Станіслав Лозовський. Не зовсім відповідали описаним у романі старенький піп Георгій Шрамко (Георгій Морозюк), який був занадто рухливим для свого віку, та вдова загиблого товариша Богдана Хмельницького Ганна Золотаренко (в романі — горда жінка, схожа на княгиню Ольгу, а на сцені — якась розв’язна особа). Найбільше ж враження справив останній фрагмент вистави, коли на очах глядачів Володимир Петрів, тобто Богдан Хмельницький, з допомогою гончарного круга виліпив справжнісінький горщик. Не аплодувати стоячи такій майстерності директора театру глядачі не могли. Як признався пізніше Володимир Петрів, протягом трьох місяців він опановував гончарне ремесло і навіть взяв три уроки у майстра-гончара з Березнівщини. На жаль, оцінити таку самовідданість не змогла авторка роману Ліна Костенко, яка, як пояснив п. Петрів, не приїхала на виставу, оскільки не любить публічних заходів і тому, що пише новий роман про Чорнобильську трагедію. Натомість на виставі була присутня подруга Ліни Костенко народна артистка України Лариса Кадирова. Однак дізнатися про її враження від побаченого не вдалося. Не було на виставі й обіцяного міністра культури Оксани Білозір. З найвищих персон на прем’єрі були лише представник Міністерства культури Василь Неволов, який разом з режисером-постановником Олександром Дзекуном є авторами театральної версії роману «Берестечко», народний депутат Юрій Ширко, голова облдержадміністрації Василь Червоній. Втім, пану Василю, очевидно, вистава не дуже сподобалася, оскільки традиційно на прем’єрі представники влади говорять зі сцени кілька слів про свої враження, дякують акторам. А тут Василь Червоній просто вручив букет троянд, не озвучивши вітання для всього залу, причому вручив його не Володимиру Петріву, а ... Станіславу Лозовському.
