24 серпня Рівне святкувало День Незалежності. Вперше в такому масштабі з лютого 2022 року. У міському парку до пізнього вечора гриміла музика, яку було чути на кілометр довкіл. Перше, про що я тоді подумав, — добре, що музику з танцями не додумались, як колись, організувати на центральному майдані. Напевно, портрети загиблих на війні, яких там стає щораз більше, наштовхнули на інше рішення.
Розумію, що війна — це ще не привід забути про музику та розваги, але щось мене увесь той вечір тривожило. Занадто вже безтурботно звучали над містом голоси ведучих святкових концертів і, як на мене, не дуже доречно. І не лише тому, що оці наші ведучі всюди волають як на весіллі — ну не вміють вони інакше. А тому, що кожний новий музичний номер, що потрясав вечірнє місто, викликав чомусь не радість, а тривогу. Ну зарано ще так голосно співати! Ще нічого не завершилося і ще невідомо, що у нас попереду. З іншого боку, що робити тим, кому нині по шістнадцять? Чекати, поки закінчиться війна? У цьому віці день за місяць — потім вже не відтанцюєш ніколи! Тривожні передчуття мене не обманули — услід за гучною музикою місто почуло гучні вибухи. Вони ще раз нагадали — рано ще нам співати і танцювати так, як це було 24 серпня. Якщо ж без цього не можна (а чому, власне?), то слід робити це якось інакше. Щоб вибухи після танців не були такими несподіваними.