По півмільйона — на дитину?

Виявляється, "золоті діти" виховуються в Олександрійській школі-інтернаті. У цьому закладі залишилося 11 дітей. Мало того, що доглядають за ними 64 працівники, то ще й з обласного бюджету виділяють щороку на утримання закладу 5,6 мільйона гривень. По півмільйона — на дитину. Та от чи відчувають сироти таку нібито надмірну турботу про себе?

Олександрійський інтернат для дітей-сиріт, що був відкритий у 2006 році, — останній з тих кількох, які існували раніше на Рівненщині. Настав час і його ліквідувати, вирішили чиновники. І тому, що це — неефективне витрачання коштів та приміщення, і тому, що від такої форми виховання сиріт вирішили відмовитись взагалі. Натомість в цьому приміщенні розташують або звичайну школу-інтернат, в якій навчатимуться діти з усієї області, які не мають належних умов вдома. Або ж створять тут два будинки сімейного типу, а навчальний корпус віддадуть для потреб місцевої школи. І хоч загалом сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в області не поменшало, але їх влаштовують у будинки сімейного типу та у прийомні сім'ї, декого всиновлюють. Віктор Марчук, начальник обласної служби у справах дітей:

— В області взято на облік понад 1800 дітей, які потребують піклування. Лише близько семи відсотків із них не охоплені сімейними формами виховання. Але ми намагаємося або повернути таких дітей до їхніх біологічних батьків, вплинувши на них, бо це вважається найкращим, або ж влаштувати їх у будинок сімейного типу чи у прийомні родини. В Олександрії діє також обласний центр соціально-психологічної реабілітації, куди соціальні працівники привозять дітей з неблагополучних сімей або правоохоронці — тих дітей, яких знаходять на вулиці. Дітям надають психологічну допомогу, навчають їх. У закладі вони можуть бути до 9 місяців. За цей час ми вирішуємо, повертати їх до батьків чи ні. Тому інтернат як такий області не потрібен. Усіх здорових дітей прийомні родини та будинки сімейного типу забирають.

— Близько десяти дітей щороку з будинків сімейного типу чи прийомних родин повертають. Або ж діти наполягають на цьому самі. Від декого відмовлялися родини вже двічі. Таких дітей направляють до нас. Звісно, жоден шикарний інтернат не замінить сімейного виховання, але часто родини беруть дітей, не вивчивши їх, не знаючи, які в них є хвороби. Нам мама-вихователь повернула недавно дитину після першої складності — у хлопчика трапився напад епілепсії. Як на мене, щоб уникнути таких випадків, потрібно прискіпливіше підбирати дітям родини. Можна після центру соціально-психологічної реабілітації їх відправляти до нас, а ми вже, не поспішаючи, бо не повинні вкластися у 9 місяців, підшуковуватимемо їм будинки сімейного типу, які, до слова, мають принаймні бути наближеними до справжніх сімей.