До характерних прикмет нашого часу належить, на жаль, розмитість межі між політичним хуліганством і політичним радикалізмом. Визначити, де саме вона проходить, справді не так-то просто, — та мало хто і намагався це зробити. Прецедент було, можна сказати, створено 26 грудня минулого року Голосіївським судом столиці, який, як уже повідомлялося, засудив членів УНА-УНСО, якi брали участь у масових акціях протесту 9 березня 2001 року в Києві, до відбування покарання строком від 2 до 5 років, у тому числі чотирьох — умовно.
Ще чотирьом встановлено випробувальний термін із забороною виїжджати за межі України — від одного до двох років. Судові засідання у даній справі проходили з жовтня минулого року і завершилися в драматичній обстановці — після оголошення вироку в залі зав’язалася колотнеча, а один із засуджених навіть намагався здійснити акт самоспалення. До останнього засідання суду в СІЗО перебували 14 членів УНА-УНСО, — як відомо, після подій 9 березня 2001 біля будівлі Адміністрації Президента України СБУ пору шила кримінальну справу відносно людей, звинувачених в організації та активній участі в заворушеннях, і арештувала 16 членів УНА-УНСО, у тому числі лідера організації А.Шкіля. (У результаті парламентських виборів 2002 року А.Шкiль отримав депутатський мандат, а заодно і недоторканність. Його було звільнено з-під варти, а справу виділено в окреме виробництво і передано до Генеральної прокуратури.)
УНСОвцi звинувачені за статтею 71 старого Кримінального кодексу: «організація масових заворушень». Це дало підстави деяким політичним силам, зокрема Блоку Юлії Тимошенко, до парламентської фракції якої входить А.Шкіль, висловити невдоволення вироком. (Адвокати засуджених у свою чергу подали на рішення Голосіївського суду Києва апеляційну скаргу.) Днями лідер БЮТ, спілкуючись із журналістами, підтвердила раніше заявлений намір опозиції провести 9 березня 2003 року акції протесту «Повстань, Україно!» по всій країні. При цьому Юлія Тимошенко аж ніяк не обіцяла зробити все можливе для запобігання повторенню «чорного четверга» — очевидно, вітчизняні політики ще не скоро відучаться використовувати схильність певної частини молоді до екстремізму. Як, утім, і плутати радикальні політичні вимоги і «радикальну» поведiнку. Лiками від такої плутанини, очевидно, може бути тільки формування реальної багатопартійності й правового імунітету суспільства до вияву політичного «екстриму» (який в Україні чомусь прийнято вважати у льтраправим). «День» представляє декілька поглядiв на проблему політичного радикалізму і «правизни».
Вирок для УНСО: не пощастило
ЗА ПОКЛИКОМ ЧАСУ
Застукане зненацька горбачовською перебудовою українське суспільство було неготове до політичного структурування. Саме це дало можливість незначній купці спритних громадян позаймати на початку 90-х практично всі політичні ніші, перекривши шлях до великої політики переважній більшості українців. Згідно з політичною схемою, що гарячково відбудовувалася у 1991-му, в країні мали бути крайні праві екстремісти. Залишилось лише оперативно заповнити цю порожнечу. Сценарій звичайного політикуму, де провідні позиції швидко опановувалися вчорашнім комсомольським активом, тут не підходив. Серед нових політиків було чимало таких, хто мав досвід комсомольських оперзагонів. Однак далі декоративних «служб охорони» чи опереточного «козацтва» ці діячі не пішли. На крайньому правому фланзі не було перспективи негайного приходу хоч до якоїсь влади, а пнутись «на барикади» просто так охочих не було. Вожді «студентської революції» розбіглись по комерційних структурах, назавжди охоловши до вуличних акцій, на які з того часу безплат но ніхто не ходить. З цієї причини крайній правий фланг кілька місяців залишався вільним. На початку 1991-го у вожді вітчизняних націонал-екстремістів планувався ніби Степан Хмара, який перед тим став героєм так досі й не розкритої публічно провокації у підземному переході й відсидів кілька місяців у слідчому ізоляторі Лук’янівки. Хмара навіть з’їздив у березні 91-го до Севастополя на чолі різношерстої групи студентів і просто молодих людей, що повелися на безплатну екскурсію до холодного на той час моря. Ту поїздку було розрекламовано як політичну акцію. Невдовзі стало зрозуміло, що вождя екстремістів із колишнього зубного техніка не вийде. Після з’їзду Української республіканської партії у червні 1991-го Хмара став нікому не потрібним. Кілька десятків кинутих напризволяще націонал-радикалів очолив киянин Дмитро Корчинський. Талановитий організатор Корчинський, на відміну від свого нечисленного «війська», мав достатню освіту. Практично за копійки він зумів зібрати навколо себе групу молоді, яка в разі потреби шикувалася в колону і виконувала такі-сякі стройові команди. Більшого на той час і не було потрібно. Знімальні групи московського телебачення стояли в черзі, щоб відзняти страшні колони «українських націоналістів» зі смолоскипами і показати їх у випусках новин з потрібними коментарями. З кого складалося це імпровізоване «військо»? Їздити у вказаному Корчинським напрямку могли собі дозволити або студенти-прогульники, або їхні однолітки, схильні до авантюр. Були і такі, що скуштували перед тим тюремного хліба за незначні злочини. Купка молоді під звучною назвою Українська Народна Самооборона (УНСО) становила того року дивний контраст із багатотисячним потоком співгромадян, що кинулись гендлювати до сусідніх країн через щойно відкриті кордони.
ВИПРОБУВАННЯ БОЄМ
Попри обіцянки «вождів», полум’я війни, в якому бійці новоствореної УНСО могли здобути славу і владу, в Україні не розгорілося. Аби хоч якось підтримати «бойовий дух», кілька груп активістів організації були відправлені до Молдови, де палала війна за придністровські області. Добровольців з України російські солдати зустріли досить байдуже. Та була, видно, якась домовленість «нагорі», оскільки прибулих «бійців» не заарештували, не відправили додому, а дозволили трохи посидіти в шанцях і пофотографуватися зі зброєю в руках. Після цього УНСОвці стали вважати себе справжніми фронтовиками, розповідаючи кореспондентам небилиці про війну, на якій невідомо що робили. Такою ж напівкумедною була спроба УНСО «повоювати» згодом в Абхазії чомусь на боці сепаратистів. Участь організації у чеченській війні обмежилась позуванням кількох сміливців з автоматом у руках на фоні зруйнованого Грозного. Невдовзі повідомлення про участь українців у війні на боці чеченців зникли. Не тому, що їх там не стало, а тому, що ці повідомленн я стали непотрібними.
ОЛІТИЧНА КАР’ЄРА
Та це сталося пізніше. А в період до 1994 року УНСО, яка виступала також під партійною вивіскою УНА (Українська національна асамблея), мала широкий вихід на ЗМІ. Вуса Дмитра Корчинського були тоді невід’ємною частиною випусків новин. Причина такої прихильності до «екстремістів» прочитувалася досить легко: в умовах економічного колапсу та гіперінфляції незадоволення владою слід було максимально розпорошити. Саме тоді кількість «опозиційних сил» як на лівому, так і на правому фланзі почала стрімко збільшуватись. Не втрачала часу і УНА-УНСО. Прогнозовані соціологами п’ять-десять відсотків виборців вітчизняним націонал-екстремістам не загрожували, оскільки їх не сприймали на сході країни. Та й час виборів за «змішаною» системою ще не настав. Кілька депутатів, обраних до парламенту в західних областях на виборах 1994 року, стали «зірковим часом» УНА-УНСО. З того часу протекціонізм стосовно ультраправих почав поступово згасати. Все важче було виводити на вулиці вдягнених в уніформу молодиків. Групи, які грізно імен увалися «бойовими загонами УНСО», занадто програвали реальним «бригадам» та «службам охорони» приватних фірм. Саме туди йшли юнаки, які не бачили своєї перспективи у цивільному житті. А самі лише патріотичні заклики, обіцянки влади та копійчані добові не могли втримати в УНСО нікого, окрім самих її «вождів». Прогнозована поразка на виборах 1998 року довершила справу. Залишив організацію її провідник — Дмитро Корчинський уже не бачив перспектив у ходінні зі смолоскипами, носінні уніформи та вигукуванні «страшних» закликів, які нікого вже не лякали.
ОСТАННІЙ «ПІДРЯД»
Так би і сконала УНА-УНСО на політичному звалищі минулого століття, якби не… соціалісти. Саме непримиренні донедавна ідеологічні вороги запропонували наприкінці 2000 року остаточно маргіналізованим «екстремістам» досить вигідний ангажемент. Людям, які ходили навколо наметів акції «Україна без Кучми», потрібно було якось називатися. УНСО віддала їм своє ім’я, вийшовши таким чином зі «штабу» в цокольній кімнаті поблизу Олімпійського стадіону на останній бій із «злочинним режимом». На імідж провідника вуличних акцій соціаліста Юрія Луценка альянс із «націоналістами» вже не міг вплинути. Впродовж довгих зимових місяців російськомовні юнаки з нарукавниками «УНА-УНСО» невесело зігрівались на Хрещатику чаєм та «стріляли» цигарки у перехожих, відпрацьовуючи «чергування». Подальші події всім добре відомі. 9 березня 2001-го в центрі столиці відбулася бійка, з перших лав якої передбачливо повтікали «вожді» натовпу. «Крайніми» виявились активісти УНСО, які за багаторічною звичкою позували перед телекамерами, вимахуючи кулаками, ламаючи огорожі й кидаючи в бік «ворогів» каміння. Робили це так, як багато років тому, не знаючи, що цього разу їх за це посадять.
ЗА ЩО?
Сама причина виникнення так званих екстремістських організацій на початку дев’яностих була викликана безкарністю. Ініціатори зіткнень та бійок на демонстраціях, біля церков і в пікетах добре знали, що їм за це нічого не буде. Свого часу згаданий вище Юрій Луценко одержав «тілесні ушкодження» під час погрому націоналістами зібрання соціалістів. Нікого тоді не притягнули до відповідальності, а сам «постраждалий» ледь не обнімається сьогодні зi своїми кривдниками. Бо правила гри сьогодні такі, а раніше були інші. Саме такі сумнівні «правила гри» поставили свого часу на чолі нормальних ніби організацій спритників, які поспішали до бійки, поки за це не карали. Споконвіку вуличні заворушення притягували сумнівних осіб, що прагнули безкарно познущатися над слабшими. Автору не під силу сьогодні дослідити, хто саме започаткував практику, коли хуліганам під політичними гаслами прощалися побиття і знущання над ні в чому не винними людьми. Достеменно знаю лише, що дехто із тих, хто бив, і тих, хто цього «не помічав», сьо годні працюють у сусідніх кабінетах, охороняючи наш спокій. Нові соціально-політичні умови, що склалися на рубежі тисячоліть, вимагали перегляду негласної практики 90-х, коли правоохоронці затримували, а суди засуджували хуліганів, а «політичних» за подібні ж дії до відповідальності не притягували. Побитій голові, зіпсованому одягу і розтоптаній людській гідності все одно, під якими гаслами над ними познущались. Хтось повинен був першим зупинити бандитів, які замість «твою мать» вигукують політичні гасла і цим звільняються від кримінальної відповідальності. Сталося так, що першим це зробив суддя, який оголосив вирок учасникам вуличних бійок 9 березня 2001 року. Засудженим прикро, що саме вони стали першими, кого покарали. Та знаючи особисто багатьох із них, утримаюсь від співчуття. А тих «політиків», які нині «стають на захист засуджених», можу зрозуміти. Як їм не волати, як не закликати до гуманності, коли доведеться дивитись в очі, а можливо, і розплачуватися з тими, кого штовхнули на порушення закону, заховавшись за депутатською недоторканністю. Натовпи нероб, які періодично зображають «повсталі народні маси», після оголошення судового вироку УНСОвцям уже не так охоче виходитимуть на вулиці на оплачувані заклики. Бо вже є приклад. І немає гарантії, що «вожді» в черговий раз не втечуть з перших рядів, махаючи депутатськими мандатами, залишивши приведених ними наодинці із законом. Урок засудження групи УНСОвців має бути очевидним для всіх. Принаймні надія на це з’явилася.
