У святковій атмосфері, що панує на кортах тенісного турніру "Ролан Гаррос" у Парижі, залишалося відчуття перебування на чужому святі. Його причина — на другий тиждень турніру серед учасників не залишилося українців. Тож не було нагоди вболівати за своїх.
Утім, хто шукає — той знайде. Ретельно вивчивши програму змагань на усіх кортах паризької тенісної арени, знайшов серед учасниць юнацького турніру в парному розряді команду українок Дема–Білокінь, як було зазначено у протоколі. Зрадів. Бо пригадав, як понад 10 років тому сестри Бондаренко з Харкова виграли юнацький титул у Мельбурні на чемпіонаті Австралії.
Матч українок відбувався на непомітному 12-му корті. Їхніми суперницями були словачка й угорка. Глядачів на невелику трибуну прийшло півтора десятка. Тож було чути все. Після перших 10 хвилин гри я упіймав себе на думці, що перебуваю не в Парижі, а в Києві.
І все через поведінку українських дівчат. Вони були такі злі на себе й одна на одну, що здавалося — почнуть битися. Кожен розіграш, хоч виграний, хоч програний, українки сприймали із неприхованою злістю. Було враження, що вони виконують тяжку й марудну роботу, замість чогось приємного.
На тлі загальної доброзичливості довкіл це виглядало щонайменше дивно. Подібну поведінку на тенісному корті я раніше бачив лише в росіян. Ті теж виходять на матчі злими на весь навколишній світ. Згодом я збагнув, що нічого дивного немає. Кожен із нас, сам того не помічаючи, завжди готовий захиститися від несподіваного удару. Саме за цією готовністю нас легко відрізняють за кордоном. Сподівався, що це стосується лише покоління народжених у Радянському Союзі. Виявилося, що й сучасні українські юнаки та дівчата — такі самі.
Ту гру наші дівчата виграли. Пішли з корту, забравши з собою атмосферу, в якій ми постійно живемо. А навколо продовжували вирувати тенісні пристрасті, всі довкіл були чемні та привітні. Але повернутися в це свято повністю я так і не зміг. Занадто сильний був спогад про батьківщину, навіяний двома юними українськими тенісистками.
