Київський митрополит Володимир (у миру - Віктор Маркіянович Сабодан) був однією з важливих фігур у суспільному, зокрема релігійному, житті України перших двадцяти років її незалежності. Адже він очолював найбільшу конфесійну структуру нашої держави - т. зв. Українську православну церкву в підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП). Говорити про роль особистості в історії - справа нелегка. Але, безперечно, від особистостей багато залежить. Чимало залежало й від митрополита Володимира - особливо в церковному житті. Тому варто з'ясувати, що це була за людина.
Дещо про митрополита можуть сказати відомі віхи його біографії. Отже, народився він 1935 р. на Поділлі (у селі Марківці Летичівського району Хмельницької області) у селянській родині. Після закінчення Меджибізької середньої школи навчався в Одеській духовній семінарії (1954-1958). Потім у 1958 р. вступив у Ленінградську духовну академію, яку закінчив 1962 р. зі ступенем кандидата богослов'я. Незадовго після цього був висвячений дияконом, ієреєм і прийняв чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира.
У 1965 р. закінчив аспірантуру при Московській духовній академії і став ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 1966 р. його призначили заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі. 23 червня 1966 р. став єпископом звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконувати обов'язки представника Руської православної церкви (РПЦ) на Всесвітній раді церков.
Правда, з якихось причин ця блискуча церковна кар'єра перервалася. 28 листопада 1968 р. єпископ Володимир був переміщений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. Вважайте, то була глуха провінція. 20 березня 1969 р. він став єпископом чернігівським і ніжинським, тимчасово керував Сумською єпархією. Протягом 1970-1973 років працю.вав відповідальним редактором журналу «Православний вісник». Звісно, після закордонного представництва це був обвал.
Підйом Володимира почався в 1973 р., коли його призначили єпископом дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії. Того ж року він був возведений у сан архієпископа.
Після возведення в сан митрополита 16 липня 1982 р. Володимир очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію у Російській Федерації. У 1984 р. його призначили патріаршим екзархом Західної Європи. 1989 р. Володимир тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія).
1988 р. став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. Того ж року отримав орден Дружби народів.
27 травня 1992 р. собор архієреїв УПЦ МП, зорганізований під тиском Москви, обрав главою цієї конфесійної структури митрополита ростовського і новочеркаського Володимира. Цікаво відзначити, що останнього на цьому соборі взагалі не було. Він знаходився в той час у Фінляндії. З того часу новообраний митрополит київський почав керувати УПЦ МП.
Варто відзначити, що в 2011 р. президент Віктор Янукович надав Володимиру звання Героя України.
Що реально стоїть за цими відомими фактами в житті колишнього голови УПЦ МП, можемо лише здогадуватися. Принаймні виникає питання, як це Володимиру у відносно молодому віці (йому ледь тоді виповнилося 30 років) вдалось потрапити за кордон - та ще й в таку проблемну країну, як Ізраїль. Потрапив він і в країни Західної Європи. А в той час проста радянська людина так просто за кордон не потрапляла. Тим паче - священнослужитель. Але якщо він співробітничав із владою, чинив те, що йому наказували радянські куратори - то це було можливим.
Дещо дивно виглядає й те, що Володимир у 1988 р. став членом Центральної виборчої комісії в СРСР. Враховуючи те, що в той час у цій країні зберігалася тоталітарна система, це призначення викликає чимало питань.
Зрештою, дивним виглядає його обрання й митрополитом київським у 1992 р. Адже він не належав до архієреїв УПЦ МП і навіть, як зазначалось, взагалі не був присутній на соборі.
Ставши главою УПЦ МП Володимир намагався розбудовувати цю структуру, при цьому позиціонував себе як людину помірковану. Йому свідомо завдяки мас-медіа створювали образ мудрої й навіть проукраїнської людини. Хоча ніяких реальних кроків щодо українізації УПЦ МП він не здійснював. При цьому виступав за те, щоб богослужіння велося церковнослов'янською мовою - насправді русифікованим варіантом цієї мови. Натомість, під його керівництвом УПЦ МП стала основною структурою по розбудові «русского мира» в Україні. Що, до речі, стало добре видно під час подій в Україні в 2014 р., коли в Криму й на Сході України розгорнулися проросійські сепаратистські рухи. В цих умовах чимало священнослужителів УПЦ МП якщо не прямо, то опосередковано підтримали сепаратистів. А нове керівництво цієї конфесійної структури, яке було обране після смерті митрополита Володимира в тому ж таки 2014 році, зайняло відверто проросійську позицію.
Однак в середовищі УПЦ МП є священнослужителі, які заявляють про «продовження традицій митрополита Володимира». Як правило, це люди, котрі були наближені до цього архієрея. Вони видають книги, які розповідають про митрополита Володимира, а також містять його твори.
Насправді, ці люди, займаючись такою діяльністю, певно, не зовсім усвідомлюють, що тим самим розвіюють міфи про митрополита Володимира, творені багато років. Наприклад, видана в 2015 р. «Фондом пам'яті блаженнішого митрополита Володимира» книга «Мысли разных лет», де представлені переважно твори Володимира, свідчить, що цього ієрарха дуже проблематично вважати глибоким богословом. Зрештою, цих богословських «мислєй» в нього не так і багато. До того ж митрополит, котрого дехто представляв як проукраїнськи налаштованого, богословствував російською мовою. Не кажучи вже про те, що він апелював переважно до російських релігійно-культурних традицій.
Проте зазначена книга лише частково дає нам зрозуміти, ким був митрополит Володимир. Набагато краще це робить інша книга, видана тим самим Фондом. Це збірка віршів митрополита «Дорогому человеку на пам'ять. М. В.», яка побачила світ у 2014 р. Ці вірші цікаві не стільки своїми літературними достоїнствами, про які говорити дуже проблематично, скільки тим, що дають змогу зрозуміти Я митрополита Володимира.
За свого життя митрополит віршів не друкував - принаймні під своїм прізвищем. Чому? Можливо, розумів, що їхній рівень, м'яко кажучи, посередній. А, можливо, усвідомлював, що вони багато можуть розповісти про нього.
Тепер же ці вірші видані. І можна їх проаналізувати.
Передусім варто звернути увагу на мову віршів. Майже всі вони написані по-російськи. Є, правда, один вірш українською - «Задивлюсь на ясні води». До речі, один з найкращих. Звучить він напрочуд легко, природно й мелодійно. Чого не скажеш про російськомовні вірші митрополита, в яких відчувається певна «тяжкість». Тут автор далеко не блискуче використовує мовні засоби, іноді йому важко яскраво викласти думку. Не дивно, що він вдається до українізмів.
Складається враження, що автор - українець, принаймні людина, яка зростала в україномовному середовищі, але яка захотіла стати росіянином, російськомовним. Проте це йому нелегко дається.
Можливо, якби Віктор Сабодан вибрав не церковну стезю, а лишився світською людиною, він би міг (звісно, отримавши певну підготовку) стати непоганим україномовним поетом чи письменником. Потенціал у нього був. Принаймні він непоганий «пейзажист»-поет. А також іноді дуже вміло передає емоції.
Ось один з віршів Володимира, який видається мені найкращим:
Правда, вірші такого рівня, радше, виняток. При цьому бачимо, що найкраще Володимиру вдаються описи природи. У цьому можна побачити вияв української ментальності. Тут варто розглянути тематику віршів митрополита. Якщо думаєте, ніби більшість із них мають релігійний характер, то ви помиляєтесь. Очевидно, укладачі свідомо поставили релігійні вірші на початку збірника. Ці твори можна перелічити на пальцях. Це - «После всенощной», «Молитва», «Жажда веры». До цієї ж категорії можна ще віднести з певною натяжкою «Преподобному Серафиму Саровскому», «Троице-Сергиева лавра» і «Андрей Рублев». Ось, здається, і все. При чому, читаючи ці вірші, часто ловиш себе на думці, що автор певним чином дистанціюється від проблем віри. Йому комфортніше займати позицію спостерігача, який стоїть «збоку» і отримує від релігії психологічну й естетичну насолоду. Ось, наприклад, як починається вірш «После всенощной»:«Распахнуло небо сорочку И вздохнуло легко и весомо, Петухи и болтуньи-сороки Захлебнулись музыки громом. Вдохновенное ветра буйство! То черным-черно, то бело, В шуме, в грохоте, свисте, хресте Блещет неба святое чело. И взлетают деревья ветки, Онемев почти от красы. Как Бетховен, взлохмаченный ветер Дирижирует хором грозы».
Зате митрополит часто вдається до опису природи. Правда, ця природа переважно російська. Знаєте, яке слово чи не найбільш уживане у віршах митрополита Володимира? Думаєте - Бог? Ось і ні. Найбільш уживаним тут є слово «береза». У нього є три вірші з назвою «Березка». А окрім того, низка віршів, де фігурує образ берези. У віршах Володимира часто маємо опис російських пейзажів. Береза ж - це один із символів Росії, російське дерево. Він постійно намагається демонструвати російський патріотизм. Це простежується в багатьох віршах, наприклад, вірші «Русская песня»:«Служба отходит, огни потухают, Только во мраке лампады мерцают, Меркнут и гаснут одна за одной, Светит лиш Спаса венец золотой».
Тобто автор, незважаючи на своє українське походження, свідомо представляє себе як росіянина. І таких віршів, де це він робить, більше, аніж достатньо. Тобто складається враження, що Віктор Сабодан хотів «стати росіянином». Поряд із російськістю, у митрополита Володимира спостерігаємо помітне тяжіння до радянщини. В принципі, це зрозуміло. Він народився за часів радянських часів, отримав радянське виховання. Коли читаєш його вірші, то складається враження, що більшість з них писав не митрополит, а типовий радянський поет, творчість якого цілком вкладається в межі соцреалізму. Чимало цих вірші присвячено темі Другої світової війни. Правда, для Володимира, як і для більшості радянських людей, це була «Велика вітчизняна війна». І інтерпретація цієї війни в нього цілком у радянському дусі. Ось деякі стрічки з поеми «Сердце матери»:«Спой про девушку Катюшу Иль что либо о войне - Проникает песня душу, Согревает сердце мне. Русской песни нет чудесней: Что ни песня - то и клад, Я родной России песни Бесконечно слушать рад. В них разгулье удалое, - Молвил Пушкин, наш поэт, Чувство светлое такое, Что другого в мире нет».
Подібних віршів у митрополита Володимира можна знайти чимало. Не треба забувати, що він (хай і малолітнім) пережив Другу світову. Й страждання того часу лишилися в його пам`яті. Особливо часто в нього звучить тема загиблих воїнів, яких так і не дочекались дівчата. Ця тема іноді набувала в нього, як для церковного ієрарха, дуже дивного вираження. Зокрема, це бачимо у вірші «Легенда». Тут маємо поєднання воєнних мотивів, фактично інтерпретованих у радянському дусі, з язичницьким культом природи та ідеєю реінкарнації. Наведемо цей вірш повністю:«И день настал. Вослед за Первым маем Весеннее девятое число Под гром стволов, что длится нескончаем Знаменами победы расцвело».
Думаю, коментувати не треба: язичницьке сприйняття світу тут постає в повній красі. Загалом же у віршах митрополита Володимира говориться про речі, про які не варто було б говорити церковному ієрарху. І якщо вірші, де він пише про свою любов до матері, ще можна зрозуміти, то як поставитися, наприклад, до такого вірша, як «Слепая любовь»? Наведемо його повністю:«Мне мать поведала когда-то: В селе красавица жила… Убили на войне солдата - Ей похоронная пришла. И с этой самой похоронной Из дома выбежав, бела, Она березой стала тонкой И в лес березовый ушла. Не веря выдумке нисколько, Мне не избавиться никак От повести печально-горькой, Когда приду я в березняк, Где спотыкаясь то и дело, Брожу до самого темна: Ну кто же, кто ж средь них, средь белых, С душою женщины? - Она!»
Не треба пояснювати, що тут мова йде не про якусь високу духовну любов. Йдеться про любов земну, тілесну. І це пише (увага!) чернець, який не повинен був би про таке думати. Але що поробиш - природа бере своє. Загалом можна на основі віршів митрополита Володимира змалювати його портрет. У своїй суті - це світська людина. Ментально його можна вважати українцем. Він любить природу, милується нею. Фактично культом цієї людини є культ природи, що має глибоке «язичницьке коріння». Зрештою, він не цурається земних радощів, у т. ч. й радощів сексуальних. Так, у його віршах немає відвертої еротики. Але образ дівчини-жінки є одним із домінуючих у його поезії. Також, за великим рахунком, митрополит Володимир був радянською людиною і сприймав світ через призму радянських стереотипів. Відповідно, як «справжні радянські люди», вважав себе росіянином. У цьому контексті його українське походження не мало особливого значення, було чимось маргінальним. Як, зрештою, маргінальною для цього була й християнська церковність. Безперечно, митрополит Володимир був цікавою і по-своєму трагічною постаттю. Людиною, яка була відірвана від своїх коренів, сприйняла цю відірваність і котра протягом багатьох років життя займалася справою, до якої, ймовірно, в неї душа не лежала. Схоже, митрополит Володимир просто грав відведену йому роль. Але в кожного своя доля…«Как подведет тебя судьба И как окрутит ересь!.. Слепа любовь. Любов слепа. А может, в этом - прелесть? Не потому ль, когда влюблен, В любимом видишь ты Достойнейшие всех времен Прекрасные чернты? Не потому ль, в конце концов, Сквозь вихрь дневного гуда В тебе живет его лицо, Как ожиданье чуда? А может, твой любимый - плут, Предавший дух и тело, И голубые очи лгут Легко и оголтело?»
