Сержант стрілецького батальйону з позивним «Барс» з Рівненщини пробув на позиції цілий місяць. Коли підрозділ виходив, ворог влаштував справжнє полювання.
Дрони розтрощили бійцеві руку та ногу, але побратими витягли його з-під обстрілів. Нині він проходить тривалу реабілітацію та мріє повернутися на службу.
«Поліція теж воює»
Понад 20 років у поліції — і виважене рішення стати до лав стрілецького батальйону. Чоловік опинився на Донеччині, на так званому «турецькому напрямку». Завдання — цілодобово чатувати небо, адже ворог полював за кожним рухом.
«Якщо люди кажуть, що поліція не воює, то я з ними не згодний. Переконався на собі: поліція воює й виконує завдання, покладені державою», — розповідає ветеран.
Місяць без перепочинку
На позиції разом із побратимами він протримався 31 день. Без виходу, без нормального відпочинку — лише постійна загроза зверху. Ворожі «пташки» кружляли постійно, завдаючи ударів. Під час однієї з атак бійців присипало землею та колодами — їх відкопували побратими.
Коли настав час виходити, часу на збір речей уже не було. Виходили босі, під обстрілами, з пораненими руками й ногами.
Смертельний підйом
На одному з підйомів колеги зі стрілецького батальйону, позицію яких знешкодив ворог, намагалися вибратися. Один із них не зміг піднятися — дрони атакували, і боєць загинув.
Поранені, але не зламані, побратими ризикнули життям, щоб забрати тіло. Евакуювати загиблого вдалося.
Бліндаж, куди влетів дрон
Після виходу боєць разом із побратимом знайшов бліндаж, щоб перепочити. Але ворог не відступав. Один за одним у прихисток залітали дрони.
«Влітає ворожий дрон — просто залітає і б’є в землю. Я одразу зрозумів, що в мене перебита нога. Четвертий чи п’ятий дрон… Я сиджу й чую “бабах” — мені сюди в руку», — пригадує чоловік.
Тяжкопоранені вони лежали в розбитому бліндажі, не вірячи, що виберуться живими. Але побратими прийшли на допомогу — евакуювали одного за одним і передали медикам.
Реабілітація: потроху, але вперед
Нині чоловік у шпиталі. Два місяці реабілітації дали результат: понівечену руку вдалося розробити настільки, що він уже може дістати нею до вуха. Раніше такого не міг.
Попереду — тривале відновлення ноги, руки та слуху, втраченого через контузію. Психологічно підтримують рідні — дружина, син, які часто навідують ветерана, а також колеги.
Попри все, боєць мріє про звичайні речі: прийти додому, зателефонувати рідним: «Ви вдома? Я вже йду. Повертаюся з роботи». Хоче стати на ноги, піти на футбол до сина.
