"…Як виходив, побачив, що начальник колонії тихцем перехрестився. Спекався нарешті… Наближалась Революція Гідності". Цими рядками наш земляк Юрій Луценко завершує книгу своїх тюремних спогадів. Спогади законспектував журналіст Мустафа Найєм, а видало видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га". Мемуари "По обидва боки колючого дроту" оповідають про те, що очікує громадянина в українській в'язниці, якщо в нього є гроші, солідні зв'язки та гучне ім'я.
Тюрма, звісно, не мед. Не дай Боже туди потрапити! Але враховуючи наведені чинники — і не пекло. Судячи з усього, Луценко пройшов випробовування мужньо, з традиційним для нього почуттям гумору, і сам, у свою чергу, став справжнім випробовуванням для пенітенціарної системи. Не випадково наприкінці книги хреститься саме тюремник, а не в'язень, який виходить на довгоочікувану волю. В якийсь момент ловлю себе на думці, що головний герой книги нагадує мені не поважного політв'язня, а хлопчика-бешкетника, такого собі "infant terrible" революції, який пустує, бо впевнений, що йому за це нічого не буде.
Здається, десь, колись, в якійсь країні я вже стикався з подібною ситуацією… Радянський Союз. Рівне. 80-ті роки минулого століття. Мій товариш — офіцер полку урядового зв'язку КДБ СРСР — поділився новиною. До їхньої частини прибув новобранець, та не простий, а золотий. Син тодішнього першого секретаря міськкому партії — Юра Луценко. (Насправді це не була якась особлива сенсація. Річ у тім, що у цій елітній напівкадебістській частині періодично проходили військову службу діти багатьох рівненських можновладців). Мій товариш не міг натішитись новачком. Мовляв, старанний, відповідальний, "тяготи і лішенія" переносить стійко і з почуттям гумору, покінчив з армійською дідівщиною в казармі, суворо наказав мамі, щоб вона своїми візитами не відволікала його від бойової та політичної підготовки і таке інше. Невдовзі, перебуваючи у веселій компанії, де прослуховували заборонені у ті часи пісні групи "ДДТ" (у тому числі "Откройте рты, сорвите уборы — на папиных Волгах — мальчики-мажоры"), я не стримався і зауважив, мовляв, і серед мажорів трапляються порядні хлопці. Прикладом, як ви здогадались, послужив Юра Луценко. У відповідь почув: легко боротись із дідівщиною під боком у батька, а не під Кандагаром. (Йшла війна в Афганістані, "вантаж 200" не обходив стороною і Рівненщину). Я стулив пельку…
Загалом книга Луценка мені сподобалася. Але не можу зрозуміти той пієтет, з яким Луценко згадує останній роман поетеси Ліни Костенко "Записки українського самашедшого". "За два дні я проковтнув "Записки…" Ліни Костенко. Скільки живих думок, щирих емоцій, правильних висновків. Як свіже повітря під час щоденної прогулянки…". Треба було перед тим, як ковтати, добряче прожувати, бо насправді згадана книга не витримує жодної критики. Ліна Костенко, безперечно, чудова поетеса і непересічна постать в українському культурному просторі. Жива легенда та совість епохи. Однак проза — це не її стихія. На недоліки роману чесно вказали львівські письменники на одній з літературних вечірок. Вибухнув грандіозний скандал. Видавець, власник вже згадуваної "А-ба-би-га-ла-ма-ги", подію прокоментував так: "Каталізатором такого рішення видатної письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників". Те, що Іван Малкович називає інсинуаціями, насправді не що інше, як інтелігентний, зважений та аргументований аналіз художнього твору без оглядок на авторство. Всі, хто розуміється на літературі, хто не "ковтав" роман, а вдумливо його читав, підтвердять правоту "бу-ба-біста" Віктора Неборака та інших критиків. Один з них влучно зауважив: "І хто б його якомога тактовніше повідомив Ліні Василівні, що молоді "комп'ютерники" не читають паперових газет, безробітним кваліфікованим програмістам не рекомендують перевчитись на фрезерувальників (дякувати Богу не лакувальників глобусів), а "Гоголь борделло" — це не бордель і не голі дівки на сцені, а всесвітньо відомі й талановиті музики на чолі з киянином Женею Гузем, що працюють у стилістиці театру абсурду та цигансько-українсько-єврейського панку". Складається враження, що Луценко або нічого не тямить у справжній літературі, або нещирий і використовує ім'я Костенко суто з політичної доцільності.
Декілька разів на сторінках мемуарів зустрічається ім'я ще одного видатного поета — Йосипа Бродського. "…кисень справжніх емоцій очікує у Чехова… Муракамі… Бродського…". "Я сидів у майстерні і читав свою 307 книжку Соломона Волкова "Диалоги с Бродским". "Пам'ятаю, читав Йосипа Бродського "Венецианские стансы". За вікном травнева злива, в сусідній камері виє в ломці наркоман. І я періодично провалююсь без свідомості. Це десь п'ятнадцятий день голодування". Яке це щастя, що перебуваючи на порозі смерті, політв'язень реанімував себе саме цим "киснем справжніх" емоцій". Страшно подумати, що трапилося б, якби він ковтнув отруйного повітрячка з інших рядків улюбленого поета Бродського, присвячених незалежності України:
То не зелено-квитный, траченый изотопом,
Жовто-блакытный реет над Конотопом,
Скроенный из холста, знать припасла Канада.
Даром, что без креста, но хохлам и не надо.
Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:
Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря — в мундире.
По адресу на три буквы, на стороны все четыре...
Ми всі пам'ятаємо літературознавчі перлини від Януковича. Поетеса Ахмєтова, поет Чехов. Було смішно. Тепер помилки Януковича повторюють його політичні опоненти, люди, які мені особисто симпатичні, яким я хочу вірити. І тепер мені не до сміху…
