До кабінету міського голови Рівного ніхто не пройде, попередньо не зустрівшись із секретарем Валентиною Капліною. Упродовж 15 років вона була помічницею трьох голів — Олександра Мороза, Віктора Чайки, а тепер — Володимира Хомка. А загалом Валентина Капліна має 35 років секретарського стажу. Хоч п. Валентині подобається професія юриста і вона має відповідну освіту, каже, що нізащо не змінила б свою нинішню роботу, бо дуже її любить. Саме вона — людина, яка найкраще орієнтується у «погоді», що панує у кабінеті міського голови, знає, яку він любить каву, і є неофіційним розпорядником його днів народження — «щоб люди з букетами не скупчувалися». Про те, як потрапила на цю посаду, з ким з міських голів було найтяжче працювати, хто на роботі доводить до сліз — у розмові з Валентиною Капліною.
— Потрапила на посаду секретаря міського голови випадково. Вся моя родина працювала на заводі «Газотрон» і я з 17 років — теж. Починала я монтажницею, потім працювала табельницею. А з 20 років — я секретар комерційного директора «Газотрону». Поряд на заводі працювала у комітеті комсомолу Тетяна Хлопак. Потім вона перейшла у міськраду, де була завідувачкою загального відділу. Тетяна Хлопак і покликала мене на секретарську посаду до міського голови, бо їхня секретарка збиралася у декретну відпустку і часто перебувала на лікарняному. Я прийшла сюди працювати по договору, взявши чесне слово з Тетяни Хлопак, що вона мене потім відпустить назад на завод. «Газотрон» тоді був на межі розрухи. Але ми, старі працівники, трималися як могли, хоч роботи, як такої, вже не було. Важко було розлучатися з заводом, якому віддала стільки років життя. І я ридала гіркими сльозами, коли йшла сюди. Та й досі за заводом сумую. Бо він для мене — як маленька батьківщина. — Зі скількома міськими головами довелося працювати? — Сім місяців працювала з Володимиром Морозом. А потім вибори — і прийшов Віктор Чайка. Він мене ще й раніше хотів забрати з «Газотрону». Адже всі наші водії з заводу в 1991 році перейшли в очолюваний Чайкою «Камазтранссервіс». Але я не уявляла, як це я буду у приватній фірмі працювати, і залишилася на заводі. Чайка, ставши міським головою, мені сказав: «Если ты не испортилась с тех пор, как я о тебе знал, то будем работать». Рік ми придивлялися одне до одного. І в результаті я залишилася працювати з Віктором Чайкою до самої його смерті. З Володимиром Хомком теж були знайомі раніше. Він приходив по роботі до міського голови, будучи головним інженером, заступником директора «Рівнеоблводоканалу». Бачив, як я працюю. І не можу сказати, що якісь мінусові бали перед ним заслужила. Тож залишилася працювати, коли він став міським головою. — Як вдається стільки часу втримуватися на цій посаді? Адже зазвичай керівники хочуть бачити поруч «своїх» людей. — Ну, лікар же через те, що змінився завідувач відділення, не йде з посади. Так само і я. Це — моя робота, мій фах. Я вчилася цього, вмію це робити. Я ж не сприймаю міського голову так, що ось він — з партії комуністів, а я тільки з комуністами працюю. Мені все одно, хто він. Я б не працювала лише з однією людиною, якби вона стала міським головою. Не знаю, правда, чи й вона б зі мною працювала. Цю людину всі знають і її вже нема. Цю людину я не сприймала за ті образи, які тут чула. Взагалі, мені її поведінка не подобалася. А підлаштовуватися під ту поведінку, яка для мене неприйнятна, не змогла б. І мене ображає запитання про те, як я тут втрималася. Адже якщо міського голову не влаштовує моя робота, він може сказати про це. Хіба я працювала б з людиною, яка мене не сприйняла? Не хвалюся, але звідси мені було б куди піти. Мене багато людей знають. Адже я на «Газотроні» працювала в самому центрі подій. На мені було 240 машин в автопарку, постачання, комплектація, збут. До мене водій кожного авто телефонував, звітував, де знаходиться, плюс ще я була позаштатним касиром аерофлоту. Нині дивуюся, як це все встигала. Через касу аерофлоту мене знали багато керівників у місті, бо зверталися за квитками. «Газотрон» гримів тоді на весь СРСР. І весь СРСР мене знав по голосу. І в місті мене люди знали. Я працювала з Романом Василишиним, який потім був головою облдержадміністрації, Алімом Демчуком, котрий працював начальником облуправління економіки. Андрій Марков (колишній міський голова), до речі, мене в «Самгаз» кликав, коли «Газотрон» розвалювався. Але я, як побачила, який чималий стос паперів там треба друкувати, відмовилася. — З ким з міських голів було найтяжче працювати? — Так, щоб найтяжче, не було. Просто, може, час такий був чи людина така, що в тонусі доводилося бути постійно, в божевільному ритмі працювати, без вихідних. І ввечері, і вночі, й з самого рання Віктор Чайка міг зателефонувати і запитати номер телефону, приміром, якогось банкіра. І я повинна була його пам’ятати. Але сказати, що з ним тяжко було працювати, а з нинішнім міським головою — легко, то не скажеш. Володимир Хомко як впрягається у віз, то тільки встигай за тим возом бігти. А робота секретаря міського голови така, що з самого ранку не знаєш, за що хапатися: за телефон чи факс, а тут ще людина зайшла, і каву керівнику треба зробити, і зал до зустрічі підготувати, і ти — як білка в колесі. — Чи доводилося підлаштовуватися під характер керівників? — Не подобається мені слово «підлаштовуватися». Сприйняти характер, зрозуміти і працювати з людиною з таким характером — так, доводилося. А підлаштовуватися... Не розумію, що це значить. Адже ти або працюєш з людиною з таким характером, або ні. Я просто сприймаю людей з таким характером, як у моїх керівників, і мені комфортно з ними працювати. Звісно, вони зовсім різні. Але хватка до роботи і ставлення до міста як до живого організму, у Чайки і Хомка чимось схожі. А Володимир Мороз був іншим. В нього були інші пріоритети. Він був більше гуманітарієм. — Чи доводиться секретарю міського голови на роботі плакати через те, що довели чи відвідувачі, чи міський голова? — Я за гороскопом Скорпіон, тому мене тяжко довести до сліз. Єдине, на що не можу не зреагувати, то це на несправедливу образу. Від неї може затремтіти мій голос і я можу навіть пустити трішки сльозу. А взагалі я — не плаксива. Адже тут такі не витримують. Не знаю, чи то люди нині такі, чи країна, чи місяць впливає, але всі чогось стали такі сердиті, несправедливі, вимагають від тебе те, до чого ти не маєш стосунку. Коли я запитую того, хто телефонує: «За що ти мене ображаєш?», звучить відповідь: «Бо ти влада». Та ніяка я не влада! Я — всього-на-всього секретар. Скажіть мені вашу проблему, я підкажу. куди звернутися і що робити. Ні, людині треба вже, негайно. А якщо ні — то ти для неї і на літеру «б», і «п», і тому подібне. Ось від такого можу розстроїтися. Адже в нашій родині ніколи не матюкалися, не ображали одне одного. А коли таке вислуховуєш, може пробити й на сльозу. Але це буває дуже рідко. Покійний Чайка говорив: «Сама не хами, але хамство терпіти ти не зобов’язана, тож клади трубку». Ось за таким принципом і дію. Бачу, що хамить — просто тихенько кладу трубку. — Що вам у вашій роботі найприємніше? — Коли люди дякують, бо вдалося вирішити їхнє питання. Ще тут цікаво працювати, бо бачиш багато різних людей, спілкуєшся з відомими в Україні особистостями. Тут і Леонід Кравчук був, і В’ячеслав Чорновіл, і Віктор Янукович. І з Євгеном Кушнарьовим я чай пила. — Доводиться секретарю бути психологом стосовно керівника? — Відчувати настрій — так. А психологом для керівників бути — ні. Хто з них не заходить у приймальню, я зразу бачу, в якому настрої. У поганому міський голова зазвичай, коли побачив якесь недопрацювання, щось підлеглі не виконали. Але поганий настрій керівників ніколи на мені не позначався. До речі, коли Чайка був не в настрої, деякі керівники запитували: «Яка погода в домі?». І я відповідала: «Дощ іде». «Зонт потрібен?» — цікавилися вони. А я кажу: «І калоші також». І всі розуміли, що робити. Звісно, секретар в такому разі — як психолог і може розрулити ситуацію, порадивши перетелефонувати пізніше. — Чи бувало, що керівники ділилися якимись проблемами своїми? — Щодо цього — сувора субординація. У мене на «Газотроні» була приятелька Світлана Сокаль, яка сиділа в приймальні гендиректора заводу. Вона мене, молоду, навчила: «Дитинко, хай Бог позбавить тебе від любові й ненависті начальства». Я на все життя її слова запам’ятала. Бо для секретаря дуже важливо, щоб керівник до тебе ставився рівно, лояльно, професійно і як до працівника. А жінку в тобі щоб бачив лише 8 Березня. Інакше — катастрофа. Якщо керівник починає тебе ненавидіти — треба звільнятися, починає закохуватися — теж. Тому дуже рада, що мені в жилетку керівники ніколи не плакалися і зі мною палко не цілувалися в моменти радості. — Екс-міністр МВС Юрій Луценко допоміг своєму водію отримати квартиру, звання. Чи допомогла вам якось у житті ваша посада? — Я прожила 16 років у гуртожитку «Газотрону», бо вийшла заміж за нерівнянина. Дев’ятнадцять років простояла в черзі на житло. І отримала однокімнатну квартиру на дев’ятому поверсі в панельному будинку на вулиці Коновальця у 1986 році. Тоді я ще не була секретарем міського голови. А на цій посаді, нічого, крім шишок і всяких пасквілів на свою адресу, писаних і неписаних, не отримувала. Але я працюю не заради вигоди: просто люблю свою роботу. — Чи є секретар міського голови й другом сім’ї міського голови? — Ні. Субординація своє робить. Коли я прийшла на цю посаду, у Володимира Мороза померла дружина. Він був дуже м’яким, вразливим. І так склалося, що я здружилася з його донькою, з сином познайомилася. Потім ще приходила до Мороза на день народження. Якби він тут жив, то, можливо, й ходили б нині в гості одне до одного. Але він у Києві, тому спілкуємося по телефону, вітаємо одне одного зі святами. А додому до Віктора Чайки я приходила, коли вже він хворів. Йшли разом з представниками колективу — Сергієм Васильчуком, Юрієм Торгуном. Коли Чайки не стало, ми з його дружиною почали дуже близько спілкуватися. Вона любить зі мною поговорити, телефонує мені. Починаємо розмову за здравіє, закінчуємо сльозами, заспокоюємо одна одну. Тобто знайшли одна в одній душевних друзів. З дружиною Володимира Хомка не спілкувалася ні разу. Більше знайома із зятем, бо він бував тут по роботі. — Яка секретар міського голови поза роботою? — Про особисте розповідати не хочу. А яка я вдома? Люблю прати, прибирати, бігати по магазинах, спілкуватися з друзями. Навесні та влітку ми з друзями їздимо відпочивати у ліс. Маю перед своїм вікном дві клумби. Тож обробляю їх. Всі вікна у мене вдома у квітах. Взагалі, вирощування квітів — це моє хобі. В молодості грала у баскетбол, була легкоатлеткою, намагалася літати на планерах. Але час і вік роблять свою справу. Тож нині з цим покінчено. І ще одне моє хобі — це робота.
